Глава 4

Ось чому мама мене так сильно поспішала спровадити і далі кухні не пускала, коли я до неї прибігла після того, як Сашка з коханкою застала. І ось чому не хотіла, щоби я поверталася жити додому. Через нового чоловіка!

Тата трохи більше року як не стало, а вона вже з іншим живе... Хіба можна так, все життя провести з одним чоловіком і, втративши його, так швидко переключитись на іншого? Казала ж, що кохає.

Казала...

А потім, що зраджував їй теж казала. Що наша щаслива сім'я – та, яку я пам'ятала, була лише ілюзією…

- Татко? Ти чи що? - гукнув мене жіночий голос.

Я повернула голову і побачила дуже красиву і стильно одягнену струнку дівчину. Натуральна блондинка, волосся до плечей, пустотливі зелені очі.

- Юля?

- Так, - широко посміхнулася вона, - Дай я тебе обійму, Татко! Сто років не бачилися.

Обіймаючи її, мою університетську подругу, я мало не розплакалася. Спогади захлеснули. І почуття сорому теж. Адже після заміжжя якось так вийшло, що мене закрутило нове життя і я поступово перестала спілкуватися зі старими друзями. Повністю поринула в сім'ю, нові знайомства та інший вид дозвілля.

І ось що вийшло.

- Як ти?

Я змогла лише знизати плечима.

- Та-а-тка? У тебе щось трапилося? - стривожено зазирнула мені в очі дівчина.

Саме дівчина, так. Юлька за ці роки а ні краплинки не змінилася зовні. Така ж худенька, витончена, молода. Але дуже стильна та погляд такий впевнений. Подруга виглядала як людина, яка твердо стоїть на ногах.

А я… Я перетворилася на жирну руїну. Точно як і моє життя.

- Юль, ти пробач мені, - дуже намагаючись не схлипувати, сказала я. - Пробач, що зникла. Я така дурепа! Справжнісінька!

- Та-ат, - вона знову обійняла мене. - Ходімо зі мною. Он, машина моя стоїть. Поїдемо кави вип'ємо і ти мені все розкажеш.

Я дала себе відвести. Було ще більше соромно перед нею, але сили волі щоб відмовитися просто не було. Я не могла витримати самотність.

Юля мала новий червоний седан "БМВ". Водила лихо, як робила все у своєму житті.

- Хто старе згадає – сама знаєш. Я дуже рада тебе бачити. Якраз згадувала днями студентські роки, і ось ми зустрілися. Не вір після цього у всякі візуалізації та силу бажань, – щебетала вона.

Хвилин через десять загальмувала біля затишної та стильної кав'ярні.

– Приїхали. Вибирайся давай, - скомандувала вона.

Незабаром ми сиділи за столиком у затишному закутку і чекали, поки принесуть каву.

- Розказуй, що в тебе сталося.

Я розповіла. Ось усе. Безглуздо? Згодна. Але тримати у собі сил не було. Так хотілося, щоб хтось пожалів. Підтримав. Самотність висмоктувала останні сили, вбивала.

Юля слухала не перебиваючи і її прекрасні та добрі смарагдові очі з кожною секундою сумнішали все більше.

- Я згодна з усім, що ти скажеш. Що ось, ніс задерла і отримала по заслугах. Все це так, Юль, - сказала я на завершення.

- Чому ти вирішила, що я зловтішатимуся? Усі ми робимо помилки. Я он знаєш скільки зробила? М-м-м-м! Ну і що тепер? Крім того, чи знаєш, я не з тих людей, які радіють, коли комусь погано.

- Вибач. Я… Я просто сама не своя. Відчуття, що життя зруйнувалося як картковий будиночок.

- Ну і навіщо тоді воно потрібне - таке життя, яке, як картковий будиночок? Ми замість нього нове збудуємо, яке як непорушна фортеця. Давай пий каву і слухай: зараз ми поїдемо до мене додому. Поживеш у мене деякий час, роботу знайдеш і з орендою квартирою вирішимо питання.

- Юль, незручно якось ..., - знітилася я.

- А що зручно, Тань? Мені зараз поїхати і залишити стару подругу саму на вулиці та без копійки в кишені? Це зручно?

Я знизала плечима. Було дуже соромно і водночас тепло на душі від її доброти. Вперше за цей страшний тиждень крізь важкі чорні хмари на небі мого життя проступив промінь сонця.

Латте був смачний. Я, здається, кожну нотку відчувала язиком. Забула вже, коли з такою насолодою пила каву. Без усього, до речі. Без цукру та без солодкого десерту. Просто гарна кава з пишною молочною пінкою.

– Так, я заплачу, – махнула рукою Юля.

- У мене... На чашку кави є гроші, - почуваючись якоюсь жебрачкою, сказала я.

- Припини. Прийде час і ти пригостиш мене кавою. Якщо тобі так легше буде – думай про це, Таня.

Вийшовши з кав'ярні, ми сіли до Юлі в машину і покотили дорогою. Було похмуро і йшов дрібний дощ. І вогко. Погода зовсім не весняна. Не для ... А яке сьогодні число?

- Восьме березня, Тань, - усміхнулася Юля. - Інакше б я була на роботі.

- А ким ти працюєш?

– У мене салон краси свій. Пам'ятаєш, як я хотіла?

Я пам'ятала. Як і більшість із нас, Юля пішла на поводу у батьків і обрала факультет економіки через його престижність, а не від великого бажання.

– Вітаю.

- Дякую.

Незабаром ми повернули до в'їзду до нового житлового комплексу. Зовсім такий самий, як той, у якому ми жили з Сашком на початку шлюбного життя. У грудях занило і я змусила себе не думати про нього. Незручно перед Юлею постійно нити. І так вже он скільки проблем через мене. Ми піднялися на шостий поверх, Юля відчинила ключем важкі двері.

- А хто це там прийшов? Мату-у-уся наша, - долинуло з квартири.

У передпокій зайшла Юлина мама, Ксенія Микитівна - я її одразу впізнала - з немовлям на руках. Дівчинці було місяців сім-вісім, не більше. Юліна донька? Така чарівна. Коил поглянула на неї, у мене защеміло серце і очі наповнились сльозами.

Зовсім скоро, всього через кілька місяців і в мене міг би бути такий самий маленький Всесвіт. А тепер його не буде…

- Приві-і-іт, моя Катруська, - радісно проспівала Юля, беручи доньку на руки. - Мам, пам'ятаєш Таню?

- Здрастуйте, Ксенія Микитівна, - ніяково привіталася я, встигнувши перед цим швидкоплинним рухом руки промокнути очі.

- Привіт, Тетянко, - привітно озвалася жінка.

- Ну, давай, роздягайся, - скомандувала Юля.