Глава 3

Я стояла і дивилася на нього. Дивилася і не впізнавала. І справді, як чужа людина. Невже це його я вчора вранці, всього лише вчора вранці, цілувала на прощання, проводжаючи в офіс? До нього бігла з усіх ніг, щоб повідомити дитину.

Про дитину...

Про нашу дитину. Якої більше немає. Яку я не зберегла.

- Чому ти мені не сказала про дитину, Таня?

- Не була до кінця впевнена, що вагітна. А вчора ось була у лікаря... А потім приїхала до тебе, щоб розповісти і застала у ліжку з коханкою, - я подавилася словами. Замовкла, щоб сльози не лунали в голосі. В принципі марно, адже вони зрадливо покотилися з очей.

- Що ж, може воно і на краще…

- На краще? - закричала я. - Що на краще, Сашко? Що я втратила нашу дитину?

- Так, істерику припини, Таня! - гаркнув Сашко. - Або я зараз розвернуся і піду. І все через адвокатів буде? Хочеш?

- Що через адвокатів?

- Розлучення. Я з тобою розлучаюся, Таня.

Не знаю, як я втрималася на ногах, адже коліна раптово стали м'якими, як вата. Він зі мною розлучається. Повідомляє це просто так. Буденно. Як учора зранку повідомляв, що буде пізно.

– І пропоную це зробити максимально екологічно. Без судів, які все одно ні до чого не приведуть, - він усміхнувся, - З твого у нас тільки ганчірки. І кожну з них я тобі купував. У суді це легко доведуть.

Може воно і на краще. Він так сказав. Те, що наша дитина померла - на краще на його думку. Тому що якщо немає дітей, то можна розлучитися “екологічніше”. Без судів.

- Сашко, чому? У нас же все було добре…

- Добре? Що було добре, Таня? Істерики твої постійні? Складки на боках? Ти себе взагалі в дзеркало коли востаннє бачила, м?

- Я думала, що ти мене любиш, Сашко…

- Люблю…, - пирхнув він, - Я любив молоденьке, струнке і гарне дівчисько, яке не виносить мозок. А не істеричну тітку з товстою дупою, яка навіть народити не може…

- Не думала, що ти такий жорстокий, - видавила я. - Хоч сказати б міг, Сашко.

- Жаль тебе було, зрозуміло? - скривився він. – Тому й не виганяв. Але тепер все, досить. Ліка завагітніла. І я одружуся з нею. А ти найкраще, що можеш – це не створювати мені додаткових проблем. І так уже…

Завагітніла. У них буде дитина. У неї та у мого Сашка. Буде дитина... А в мене не буде.

- Який же ти виродок!

- Залиш своє злиденне виховання при собі, Таня, - сказав він. – Ключі від дому віддай.

Крокнувши до сумки, я тремтячими руками виудила звідти зв'язку ключів і вклала у відкриту долоню чоловіка.

- З приводу розлучення - чекаю на тебе в понеділок о дев'ятій ранку біля РАГСу. Якщо не приїдеш – нічого не зміниться. Нас все одно розведуть через суд. Будеш надзвонювати - заблочу. У будинок не лізь - охорона не пустить. Все, я поїхав.

А потім просто пішов. І двері за собою зачинив. Тихо та обережно. Напевно, я до кінця життя запам'ятаю цей тихий звук. Звук тихо зачинених дверей лікарняної палати, що забрав у мене залишки сил. Сковзнувши на підлогу, я заплакала.

Я шкандибала вулицею не розбираючи дороги. Слабкість долала мене. Тягнув живіт і злегка паморочилося в голові. Але фізичний дискомфорт був навіть на краще. Тому що якби не було його, я б сумнівалася, що взагалі жива. Що не здохла там, у цій палаті. Дорогій палаті приватної клініки, до якої привезли дружину бізнесмена Олександра Борисенка і яка  таким, як Таня Ілліна, не по кишені від слова зовсім.

Моя банківська картка виявилася заблоковано, а наявної в гаманці готівки не вистачило щоб заплатити за перебування в клініці та купити призначені лікарем препарати. Якимось дивом у очманілий від горя мозок зуміла прийти ідея здати в ломбард прикраси з себе. Благо той знаходився неподалік лікарні.

За сережки мені дали цілком непогану суму. Шкода, обручки на палець вже не налазили, а ювеліру я їх не віднесла збільшити тому, що сподівалася зуміти схуднути. Вони залишилися в будинку ублюдка-Саші. І, можливо, дуже скоро перекочують на палець до Ліки. А що, Сашко дуже економний. Від однієї "молоденької і стрункої" до іншої.

А так би у мене більше грошей було й ублюдку цьому хоч якась помста.

Ну і начхпти.

Холодно. Вже темно. Куди йти? В готель? Мабуть, так і зроблю.

Сівши на лаву, я розблокувала смартфон і пошукала більш-менш пристойний готель. Чи не звичний дорогий, а просто нормальний. Час звикати до іншого життя. Час? Звикати до чогось, адаптуватися – я не хотіла. Боротися не хотіла. Жити…

Навіщо? Для чого?

Потрапивши номер, я завалилася на ліжко. Майже відразу вирубилася і розплющила очі тільки наступного ранку через сонячне світло, що лилося у вікно. Воно неприємно різало запалені очі, але стати на ноги щоб закрити штори не було сил. Сил взагалі майже не було. Тільки щоб сховатися з головою під ковдру і довго плакати в подушку. Скільки їх може бути цих сліз? Коли вони вже нарешті закінчаться? Коли вже стане хоч трошечки легше? Хоч трошечки стихне біль від втрати мого малюка… На її тлі біль від Сашкової зради так, шпильковий укол.

Телефон розривався десь у сумці, але я й не думала підніматися і йти дивитися хто це дзвонить. Навіть просто вимикати не збиралася. Нехай...

Я засинала. Знову прокидалась. Ридала. Так, що в якийсь момент від очей одні тільки щілинки залишилися. Повіки набрякли, як у якоїсь алкашки. Ну і нехай. Я не хотіла бачити цей світ.

Темрява. І тиша. Дзвінка і страшна темрява і тиша самотності. Цілковитої самотності. Знову заснути б, але організм відмовлявся. Шлунок стискався від голоду, а в роті немов пустеля утворилася. Я не могла згадати, коли їла та пила останній раз…

Позавчора снідала, здається. І все. У лікарні, наступного ранку після того, як втратила дитину.

На очі знову навернулися сльози, до горла підкотили ридання. Але я зусиллям волі придушила їх. Встала. Похитнулася від слабкості і схопилася за стіну.

Знову пролунав дзвінок телефону. Я підійшла до сумки і витягла з неї смартфон. Телефонував Сашко. Я взяла слухавку.