Глава 2

- От що, Таня, - мама поставила переді мною чашку з чаєм і тарілку з шматком пирога, - Давай заспокоюйся, їж, а потім до чоловіка!

Від маминих слів я втратила мову. Після всього того, що я їй розповіла вона дійсно сказала мені їхати до Сашка чи мені це почулося? Здалося від розпачу.

- Що дивишся, доню? - мама сіла за стіл навпроти мене. - Сашко – чоловік. І чоловік багатий. Звичайно ж, у нього будуть інтрижки, а як ти хотіла? Ви разом скільки вже? П'ять років, правда? Зрозуміло, що ти набридла йому. Тим більше, з усіма цими своїми проблемами зі здоров'ям. Чоловікові здорова жінка потрібна, а братові сестра багата, вірно люди кажуть. А він, дивись, не кинув тебе, терпів ось це все. Я вже промовчу про те, на кого ти перетворилася. Товста, потворна. Зовсім себе запустила і ще дивуєшся, що чоловік набік пішов.

Сльози, що зникли, знову наповнили мої очі. Мамині слова різали по живому, бередили старі та нові рани. Я пішла до неї по підтримку. Так, у нас з нею та з покійною бабусею були ті ще стосунки, але більше мені йти було нікуди. Подруг, які були до зустрічі із Сашком, тепер не було. Якось поступово мимоволі перестали спілкуватися. Щодо нових… Це не дружба, а так приятельство. Зареваною і після того, як дізналася, що чоловік зраджує до жодної з них не підеш. Позловтішаються, а не пожаліють.

Втім, мама, як виявилося, недалеко пішла.

- Мам, я не можу повірити, що ти це кажеш.

- А ти повір, Таня, - промовила мама, - Думаєш, батько твій не гуляв? О-о, гуляв та ще й як, але завжди додому повертався, а знаєш, чому? Бо мати в тебе мудра. Ні скандалів, ні істерик – нічого такого. Смачна вечеря завжди, сорочки прасовані. І сама, - вона знову окинула мене поглядом, - завжди доглянута, приємна.

- Тато тобі зраджував? - ахнула я.

Ще один удар. Свою сім'ю я все життя вважала взірцем. Тим самим взірцем, який про довго і щасливо. Невже...

- Звичайно зраджував, царство йому небесне. Але, як бачиш, я робила все так, щоби ти навіть не дізналася про це. Терпіла, не зламалася. Все заради тебе, заради нашої родини. Жінка має терпіти і повинна за будь-яку ціну зберегти сім'ю. Тож давай. Заспокойся давай, вмивайся і їдь додому, до чоловіка. Скажи йому про вагітність. Добре, що ти зрештою змогла це зробити. А інакше точно б кинув. А так ще є шанс. Все-таки дитина, як-не-як.

- Я не поїду до нього, мамо. І зраду не пробачу! – випалила я. - Ми розлучимося!

- Горда сильно, так? А ти подумала, кому потрібна будеш? Немолода вже та ще й з дитиною на руках. Розведенка з причепом! Жити на що будеш? 

- Працювати піду.

- Ким, Таня? Ти жодного дня у своєму житті не працювала, не вмієш нічого. Та й навіщо, поясни, будь ласка? Ти що якась кар'єристка? Пустоцвіт? Працювати це не жіноча справа. Жінка має сім'єю займатися, чоловіком, дітьми. Я геть усе життя в сім'ю вклала... А ти недолуга виросла, ой недолуга... І все одно пощастило тобі, он якого чоловіка відхопила. Але ж не цінуєш! Капризи ніби тобі досі двадцять один і фігура як у моделі.

Мама говорила і говорила… Все таке. А я майже не чула, не розбирала слів. Зрада - всіх, найближчих завдавала пекучого болю. Брехня. Все брехня. Моя сім'я – в якій народилася і частиною якої стала – брехня. Чим є моє життя і що є в ньому?

- Годі вже ревіти, Тетяно! Бери себе в руки та роби те, що я сказала. Хоч раз у житті послухай мене.

- Не буду! - крикнула я крізь сльози. - Не буду я тебе слухати...

У цей момент низ живота пронизав кинджальний біль. Зойкнувши, я зігнулася навпіл на стільці, притискаючи руки до живота. В очах потемніло, все тіло здригнулося.

- Що з тобою? - ахнула мама.

- Живіт… Мам…, - видавила я, відчуваючи теплу вологу між ногами. - Дитина…

Дитина… Ні, тільки не це…

Темрява перед очима стала непроглядною і поглинула мене.

Розплющивши очі я пам'ятала все, що сталося уривками. Ось мама говорить і говорить не перестаючи. Ось від болю темніє в очах. Ось над головою лікарі швидкої допомоги. А ось уже яскрава, ріжуча очі, величезна лампа. Операційна…

- Тетяно Антонівно, - наді мною схилилася приємна жінка в зеленій медичній формі. - як ви себе почуваєте?

- Що… що зі мною? - видавила я.

Жінка опустила очі на кілька секунд. Потім знову глянула на мене. На її обличчі було написане співчуття.

- Тетяно Антонівно… На жаль, вашу вагітність зберегти не вдалося…

- В сенсі? - ляпнула перше, що спало на думку. Просто щоб змусити її замовкнути. Відтягнути ще на секунду, на одну маленьку секунду ще одну катастрофу. Ту, про яку красномовно натякав тупий біль унизу живота.

- У вас стався викидень, Тетяно Антонівно, мені дуже шкода. Але операція пройшла успішно. І в майбутньому, я абсолютно впевнена, ви зможете мати дітей…

- Ні! Це не правда! Прошу, благаю, скажіть, що це неправда! - розридавшись, благала я, вчепившись скрюченими пальцями в рукав зеленої форми.

- На жаль, це правда, Тетяно Антонівно, - м'яко сказала лікар, відчеплюючи мої пальці. - Вам не можна напружуватись. Потрібно відпочивати. Зараз я покличу медсестру і вона вколе вам заспокійливе.

- Ні! Не хочу-у-у! - розплакалася я.

Здавалося, що від болю мене просто розірве на шматки. Я втратила дитину. Втратила свого малюка. Частинку себе втратила... Його нема. Його більше нема! Я ніколи не відчую, як він рухається всередині. Не візьму його на руки. Не відчую його тепло. Його немає….

Я, здається, щось кричала. Здається, виривалася з рук лікарів, які мене тримали. Якоїсь миті передпліччя обпалило і майже відразу я знову провалилася в темряву. Рятівну темряву, в якій немає болю. Все, що я хотіла, це назавжди залишитися в ній.

*******

Коли розплющила очі, за вікном світало. Ранкове небо було чисте-чисте. І розфарбоване рожевим та багряним кольорами. Сонячний диск повільно та поважно випливав з-за обрію.

Все тіло нещадно боліло та ломило. Але фізичний біль абсолютно ніщо в порівнянні з болем від спогадів. Здаваних страшним кошмаром спогадів. В мене не буде дитини.