Розділ 17. Сон та дійсність

В'язкий кошмар не відпустив навіть тоді, коли я підвелася від сну, дико озираючись на всі боки, не відразу розуміючи, що небезпеки немає. 

«Я в безпеці! У будинку бабусі Зіни! — промовила подумки, заспокоюючи себе. 

Тіло били дрібні озноби. Збите дихання не вирівнювалося. А швидке серцебиття вщухло не відразу.

Знову цей сон! Як давно він мене не турбував? З дитинства? 

Батьки в дитинстві водили мене до різних фахівців, щоб стерти цей кошмар. Допоміг шаман. Ось і не вір після цього в нетрадиційну медицину. 

Уві сні я була вовчицею, наляканою і загнаною в кут.

До мене наближалася чоловіча рука, поросла короткими чорними волосками, з обгризеними нігтями з чорним брудом під ними. Її власник ніс зло і нестерпно смердів дохлим псом. Я знала, ще раніше бачила такого на сміттєзвалищі наприкінці вулиці, де ми жили. На сонці пес роздувся і смердів тухлятиною. Ми з іншими дітьми ходили на нього дивитись. 

Позаду мене була моя подруга — світловолосе, блакитнооке янголятко.

— Ніка, — беззвучно прошепотіла я. Її звали Ніка!

Я подивилася на сусіднє ліжко, де зірочкою розвалилася Світлана. Вона схожа на ту дівчинку. Може, тому я підійшла до неї першою, коли перейшла до третього класу нової школи?

Ніка боялася… Так відчайдушно! Її страх наповнив мене на розрив, якби надули повітряну кульку, і вона лопнула. Ось і я «лопнула» — вистрибнула з власного тіла вовчицею, атакувала мерзенного господаря волохатої руки. Вгризалася йому в горло, рвала дрібними гострими зубами так, що хрящі трахеї хрумтіли, і гаряча кров поштовхами виплескувалась з артерії.

У роті наяву відчувався металічний присмак крові, як і уві сні.

Провівши по губах рукою, побачила кров. Здається, я прокусила губу.

Але цього разу сон мав відмінність.

Я знала, що все зробила правильно! І, схвалюючи, пошмагала по холці Вовчицю.

А у дитинстві я її боялася! Ховалася від неї. І не хотіла її бачити.

Сну більше не було в жодному оці. Щоб не налякати Світлану, я тихо підвелася і, наливши з графина води, випила одним духом цілу склянку. Це допомогло заспокоїтись.

Електронне табло годинника показувало три тридцять.

З вулиці віяло прохолодою. Виглянувши у вікно, я сподівалася побачити Вовченя, але його не було. Мене заспокоїла б його присутність.

Постоявши біля вікна, я якийсь час вдивлялася в темну смугу лісу. Усередині все дрібно вібрувало від почуттів, що переповнювали мене. Зустріч із Русланом, напад Жанни, дружба з диким вовком — кожен із цих моментів був пронизаний емоціями на розрив.

На місці не сиділося. Взявши лист, написала Світлані записку, що пішла в ліс у бік Білячого кедрівника. Він був далі, за Ведмежою гіркою. Місцеві ходили у кедрівник у сезон збору кедрових горіхів. Але там була й гірка цікавіша, тому я наважилася йти туди саме зараз, коли ноги самі несли до лісу.

У мене давно не було такого відчуття нетерпіння та передчуття. Немов на Новий рік знайшов під ялинкою подарунок і не можеш його відкрити, чекаєш до бою курантів. Я дико хотіла туди, в хащі, де дерева змикаються над головами суцільним зеленим килимом, де петляють стежки та ховаються схованки диких тварин, де пахне прілою хвоєю і під ногами м'яко пружинять мільйони голок.

Коли я вперше приїхала в Усть-Залісся з батьками, то ми цілими днями бродили з батьком по лісу. Мама лише іноді приєднувалася до нас. Так тато тоді розповідав, що ліс цей живий і наповнений силою, здатною повернути до життя навіть вмирущого. Тільки треба навчитися його чути, набувати його сили.

Тихо витягнувши з-під ліжка сумку з альпіністським спорядженням, я підхопила спортивну форму і вилізла у вікно. Одягла одяг і заглянула в сумку, розмірковуючи над тим, що зайве варто вийняти. Зверху лежав аерозольний балончик – подарунок батька. І як я про нього забула! Спеціально ж брала. Він був призначений для маскування запахів, щоб ходити в ліс і залишатися непоміченим для диких звірів та комарів. Батько завжди давав його, коли ми з друзями виїжджали на природу. Якась нова розробка. Три роки тому таке не робили й в Усть-Залісся я його ніколи не брала.

Оббризкавшись з голови до ніг, закинула сумку на плече, відзначаючи, що за час роботи на городі м'язи добре підкачалися — вага спорядження здавалася легшою.

Як не крути, але вхід у ліс був один — повз подвір'я Астахових. Вже далі стежки розходилися аж за Ведмежою гіркою. Ось я й пішла звичною стежкою.

Десь неподалік почулася розмова. У передсвітанковій тиші навіть не треба було напружуватися, щоб розчути, хто говорить і про що.

Це були Руслан та Жанна.

Спочатку я смикнулася, щоб обійти парочку лісом, хоча без стежки пробиратися через кущі й дерева було дуже складно. Шуму від мене було набагато більше, ніж якщо чекати, поки вони підуть. Але не це мене зупинило, а моє ім'я.

Ідучи дуже тихо, я максимально наблизилася, залишаючись у тіні. Але мені було видно і хлопця, і дівчину, навіть вираз обличчя можна було розглянути.

Руслан був лише у спортивних штанах, навіть без взуття. І Жанна в якомусь простому сіренькому сарафанчику. Не зрозуміти, вони прийшли чи йдуть, і чомусь у такому вигляді.