Розділ 11. Бувають несподівані зустрічі

Ініціатива карається. Я тільки рипнула зубами. Відмовити у допомозі совість не дозволила. Тільки спитала:

— А що ж ніхто з Астахових за замовленням не прийшов. Ви й пекти повинні, і носити їм. Чи не жирно?

— Не хочеш — не ходи, — спокійно відповіла жінка і довгим поглядом подивилася, ніби в душу зазирнула. — Якщо Микита не прийшов, то справа є.

— А… — підкинулася нагадати, що ще один жеребець є і рот зачинила. Не поминай і лиха не буде! — Що нести треба?

Жінка заметушилася, докладаючи у великий плетений кошик духові пиріжки з м'ясом і накриваючи біленькою серветкою.

Зі змішаними почуттями забрала кошик і попленталася на вихід. По дорозі я тільки бейсболку одягла, нижче насуваючи на очі. Навіть Світлану не попередила.

Поки йшла, думала над тим, що мене корить. Адже щоранку спокійно бігаю стежкою повз дому Астахових! А тут, як підліток: почуття назовні, а розум сховався. Невже боюся зустрічі з Русланом? Чи тому, що його територія? Будинок — це надто особисте місце навіть для випадкової зустрічі. Пф, ще подумає, що спеціально шукаю зустріч із ним!

За такими думками вулиця закінчилася надто швидко.

Наприкінці траншеї я підняла голову та осмислено подивилася вперед, натикаючись на трьох незнайомих людей.

За віком вони виглядали як мої батьки — на сорок років. Спортивної статури блондинка стояла в оточенні високого підтягнутого брюнета і м'язистого блондина з півторарічною маленькою дитиною на руках. Малюк у біленькій панамочці спав, поклавши голову на батькове плече, смішно відклякнувши попу в памперсі. Виглядали троє на всі сто! Мені навіть трохи заздрісно стало.

Трійця стояла біля розритого водопроводу, заглядаючи в яму. До мене долетіла частина розмови:

— … Ось я не зрозуміла, Кириле, що це таке? — жінка говорила начальницьке, не підвищуючи голосу, але навіть я зіщулилася від влади, що виходила від неї. — Місяць тому почали міняти водопровід. Тобі мало часу? Усть-Залісся твоя зона відповідальності, доки син не вступить у свої права.

— Вікторіє, все буде зроблено! — брюнет невдоволено скривився. — Не проконтролював, винний.

Жінка кивнула і раптом подивилася прямо на мене. В першу хвилину блакитні очі опалювали арктичним холодом, і раптом все змінилося: вона посміхнулася ними! Диво якесь! Наскільки виразний у незнайомки погляд!

— Дивись, яка червона шапочка до нас у гості йде.

Її слова мене збентежили. На мені була червона бейсболка.

— Пиріжки нам несе, — приємним баритоном заговорив блондин. Він так виразно повів носом, принюхуючись до запаху випічки, що я не втрималася, усміхнулася у відповідь.

— Сірий вовк, зубами клац, — уважно розглядаючи мене, наблизився брюнет. Посмішка сповзла з мого обличчя. Цей чоловік дуже був схожий на Руслана чи той на нього… Батько? — Чого злякалася? — правильно оцінивши мій стан, чоловік потягнув з моїх рук важку поклажу. — Допоможу донести.

— На чужий пиріжок не роззяв рота, — блондинка відтіснила брюнета, впевнено взялася за ручку кошика і я розтиснула свою руку. — Кириле, стеж за собою, — зробила чоловікові зауваження жінка, передала кошик і підхопила мене під лікоть. — Ходімо, що ти стала. Чи хотіла сама пиріжки принести? До кого йшла? До… Руслану? — якось насторожено спитала вона.

Щиро кажучи, мене ця трійця одночасно і заворожувала, і лякала. І думки чомусь плуталися. Я не могла зосередитися, ніби потрапила в електромагнітне поле, де збилися всі налаштування.

Струснувши головою, відповіла:

— До єгеря. Замовлення несу від Зінаїди Михайлівни та вітаміни його вовку.

Тонкі брови блондинки піднялися, мабуть, я її чимось здивувала. Тому я поспішила пояснити.

— Олександр Омелянович має прирученого вовка. Ми з ним… — я подумала, як схарактеризувати те, що відбувалося між мною та Вовченятком, — потоваришували.

— Ось як… — вона кинула багатозначний погляд на брюнета. Той усміхнувся краєм губ і непомітно кивнув.

Сама не зрозуміла як, але зрештою я опинилася на просторій кухні в будинку Астахових. Вікторія Андріївна, мама Руслана, Микити та Ніколь, як представилася блондинка, розлила всім трав'яний чай і виклала на тарілку частину пиріжків із кошика.

За просто величезний стіл сіли та чоловіки, причому білявий разом із малюком на руках.

— А чому ви малюка не покладете в ліжечко? — тихенько спитала, стискаючи крижаними долоньками чашку. Мене посадили на чолі столу, обличчям до входу, і всі присутні, наче чогось чекали. Я все більше нервувала. Тут у хаті було стільки змішаних гострих, терпких ароматів, що в мене почало ламати у скронях і трохи пливти перед очима.

— Він спить тільки на руках, — зітхнув Гліб Олександрович і ніжно накрив спинку дитини великою долонею. У мене від цієї картинки в душі защеміло, ось такий це мало чудовий вигляд.

Кирило Олександрович теж відзначився. Підійшов до плити й почав готувати дитячу суміш і виходило це в нього настільки вправно, що було зрозуміло — не вперше.

«Цікаво, а хто з них чоловік Вікторії Андріївни?» — ці троє виглядали разом так гармонійно, що я не могла зрозуміти хто є хто.