Розділ 9. Вовченя

До сопки я бігла підтюпцем ще хвилин тридцять. Зупинившись біля підніжжя, почала робити вправи на розтяжку. При цьому із професійним інтересом альпініста оглядала невисоку гірку.

Рельєф був простим для новачків молодшого шкільного віку.

Невдоволено скривившись, пішла в обхід, де-не-де пробираючись через щільну поросль кущів. Мені треба було оцінити перспективність альпіністського маршруту. І спланувати, що брати завтра зі спорядження.

Нарешті продершись через густу поросль ліщини, я вийшла до зворотного боку сопки.

— Нудно…

Задерши голову вгору, скривилася, розглядаючи кам'яну, відносно прямовисну стіну. Як для розминки вона підходила, але для мене вона була б надто примітивною.

Подивившись на годинник, оцінила, що часу в мене не так багато. Минуло понад годину, як я вийшла з дому. Якщо бігти у швидкому темпі, то додому повернуся за сорок хвилин. Але й піти звідси, не полазивши, не хотілося.

У місті б я попередила телефоном, що затримуюсь, а тут на жаль.

Відстебнувши з пояса спеціальні рукавички без пальців, надягла їх, міцно фіксуючи липучками навколо зап'ястя. Прицінившись з якогось зачепу почати, підстрибнула і зачепилась правою рукою. Намацала ногою опору і знову знайшла зручний виступ. Гірка хоч була невисокою, але лізла я без страховки, тому не поспішала, пам'ятаючи головне правило альпініста: поспішиш, кісток не збереш!

При моєму неспішному підйомі на новій для мене території часу пішло всього п'ятнадцять хвилин. На саму вершину забиратися не стала, торкнулася долонею, позначаючи фініш і обережно почала спуск униз, розпластуючись по скелі.

— Двадцять хвилин, — відзначила швидкість спуску і різко розвернулася на шерех у кущах, через які я пробиралася сюди.

У мене серце обмерло від переляку і я з жахом притулилася спиною до прохолодного каменю, виглядаючи в кроковій доступності камінь або палицю для оборони.

Подумки пролетів не один сценарій, як мене кидається і загризає вовк! Втекти від хижака неможливо!

Дуже великий чорний вовк дивився на мене. Дикий звір завмер, витягнувшись у струну, ніби для стрімкого кидка, але чомусь зволікав.

Вовчий погляд здавався розумним. Я знала, що дикому звірові не можна дивитись у вічі! Але відірватись не могла.

І раптом звір весь обм'як, упав на лапи та, скиглячи, як великий пес, поповз до моїх ніг. Його трикутні вуха притиснулися до великої голови, а хвіст виявився затиснутий десь під пузом.

Власний страх розчинився у розгубленості. Я уважно спостерігала за великим хижаком, не розуміючи, що чекати від нього наступної хвилини. Його поведінка була дивною до жаху!

У думках, що металися, промайнуло знання: дикі звірі можуть виходити до людей, якщо їм потрібна допомога!

— Вовченя, тобі потрібна допомога? — тихо спитала, впоравшись із хвилюванням.

Вовк був такий великий, що коли він підповз до мене, його голова опинилася на рівні моєї талії. Притиснуті вуха, здавались оксамитовими, і я несміливо доторкнулася до лівого вуха. Під моєю рукою вовк здригнувся, налякавши мене до чортиків. Відсмикнувши руку, закусила губу, щоб не скрикнути та не спровокувати хижака. Утиснулася спиною у твердиню, але погляд від тварини не відвела.

Звір знову заскиглив, дрібно перебираючи зігнутими передніми лапами, підповзаючи так близько, як це можливо, і раптом лизнув довгим гнучким язиком мої пальці.

По натягнутих нервах прострілило імпульсом. Усередині все перекинулося, ніби я на гойдалках зробила «сонечко». Я проковтнула пересохлим горлом і знову запитала:

— Де в тебе болить?

Вовк різко підняв лобасту голову, стаючи ще вищим і зазирнув у вічі. Вуха його стали сторчма. Головою він повів убік, вискалившись, коротко рикнув. Підвівся, стаючи практично одного зросту зі мною, якщо рахувати по вухах і відбіг від мене на пару кроків. Обернувся і знову повернувся.

Тепер я могла його розглянути у всій красі, не відчуваючи природного страху перед хижаком. Ось чомусь я точно знала – не скривдить.

Вовк справді виглядав не зовсім здоровим. Його чорна шерсть мала світло-сіре підшерстя. Вона місцями стирчала клаптиками, була тьмяною. Ще й ребра випирали.

У мене ввімкнувся медик: «Не доїдає? Може в нього глисти?

— Вовченя, що з тобою? — тихо спитала, вдивляючись у кущі в тому напрямку, куди дивився звір, нервово підсмикуючи великими вухами.

Звір стрімкою стрілою метнувся до мене, на мить торкнувся мокрим холодним носом у плече з татуюванням, волого лизнув і втік у зовсім інший бік, не туди, звідки прийшов.

— Капець, — видихнула, розуміючи, що могла значно вляпатися. Добре, що звір виявився доброзичливим. — А! Це, напевно, вовк Олександра Омеляновича! — Дійшло до мене. Принаймні, на мою логіку, все сходилося.

Щоб не спокушати долю, я вирішила побігти додому. І буквально зіткнулася на стежці з Микитою Астаховим.

— Христино?! Ти що тут робиш?

— І тобі привіт, — усміхнулася хлопцеві.

— Привіт, — зніяковів він. Микита був двійня Руса. Хлопець теж був чорнявий і кароокий. І виріс не менше за брата, але від нього не віяло такою силою, як від Руслана вчора. Попри це впевнена, від дівчат у Кита немає відбою.