Розділ 8. Вечеря в родинному колі

Стіл для вечері накривали на вулиці. Окрім нас чотирьох у гості прийшли сусіди Зінаїди Михайлівни: дядько Михайло з дружиною, старенька Євдокія, ще одна подружня пара з недавніх зайд. Кожен щось своє ще приніс. Вийшло дуже хлібосольне.

Розмови велися зрозумілі. Спочатку випитували про міські новини та про наші зі Світланою зміни в житті. Усіх цікавило питання наявності наречених. Нам пощастило не відповідати на нього, прийшов ще один гість. А то я гадала, кому залишено місце біля хазяйки.

— Олександре Омеляновичу, прошу до столу! - підхопилася господиня, варто було помітити чоловіка. Розчервонілася щоками та, ховаючи збентежену посмішку, стрільнула очима на нас зі Світланою. — Зголодніли, мабуть.

— Усім доброго здоров'я та смачного. Я на хвилиночку, Зінаїдо Михайлівно. По справі.

Ми зі Світланою обмінялися підозрілими поглядами та одна за одною вибралися з-за столу. Підслуховувати, звичайно, не добре, але жах як цікаво!

Тим більше Олександр Омелянович був дідом Астахових, вдовий, як і наша бабуся.

— Чого ж відмовляєтесь повечеряти? — трохи скривджено запитала Зінаїда Михайлівна. — Гидуєте?

— Дурниця! - різко відповів чоловік. — До мене онуки приїхали. Повечеряю з ними. Мені б домовитися щодо молока та випічки. Годувати чотирьох чимось треба. Якщо хлопців знаю, чим пригощати, ось дівчат не знаю. Худі вони такі, відгодувати б чимось.

Про онуків чоловік говорив спокійно, але з певною розгубленістю.

— Пф, Омеляновичу, все зроблю, — радісно озвалася жінка. — Я вже думала... Адже до мене теж онуки приїхали. І Христиночка... Три роки не було після того, як з вашим онуком Русланом посварилися. Що не так? Така пара могла бути красивою. Дуже він її чимось образив.

Чоловік помовчав, перш ніж відповісти:

— Як посварилися, так і помиряться. Біла вовчиця не просто так зводить. Зелений був, дурний зовсім, от і відштовхнув дівчинку. Це добре, що вона Христина приїхала саме цього року. Все стане на свої місця.

Ми зі Світланою тільки переглянулися. Ось звідники! Ще й Білу вовчицю приплели. У цих диких лісових місцях вона вважалася божеством. Про неї багато легенд ходило.

— Дай Боже! Ану зачекайте, я вам із собою для ваших хлопців дам смачненького.

По шереху стало зрозуміло, що Зінаїда Михайлівна повертається до столу. І ми з подругою поспішили повернутись на свої місця. Вчасно!

Розійшлися далеко за опівніч. Хоч і втомилася за день, але сон знову не йшов. Я вилізла надвір через віконце. Вночі було ще прохолодно. Тонкий, короткий, шовковий халат нічого не грів, але я сіла на лавку і, скинувши капці, підняла ноги та обхопила їх руками.

Сузір'я одноокої Білої вовчиці, яке першим з'являлося на нічному небі, сяяло холодним білим світлом.

За легендою, Біла вовчиця віддала одне своє око самцю, вибраному нею в пару, якого засліпили вороги. А коли його у власному ліжку заколов ножем у серце ватажок іншої ворожої зграї, що прокрався під покровом ночі в будинок, вона віддала йому своє серце, а сама пішла на небо, оберігати та захищати всіх своїх дітей-перевертнів, стежити, щоб не творилося беззаконня, і карати, якщо вина буде нею визнана...

Знайома казка дитинства викликала посмішку. Заплющивши очі, я уткнулася чолом у коліна і зітхнула, згадуючи слова старшого покоління.

Ні, Олександре Омеляновичу, не стануть ваші слова пророчими. Не бути нам парою.

Десь поруч, почувся шерех, і я піднялася, вдивляючись у кущі.

— Чорт, — тихенько вилаялася. Мені здалося, що блиснули жовтими очі хижака. Серце злякано забилося, стукаючи об грудну клітку, ніби збиралося його проломити. Дуже обережно і повільно підвелася і пірнула назад у віконце, прикриваючи стулки.

— Не спиш?

Від голосу Світлани злякалася ще більше і підстрибнула на місці.

— Не можна ж так лякати! Я, здається, вовка у смородині бачила.

Світлана позіхнула, анітрохи не вразившись. Підтягнула ковдру вище, кутаючись у затишний кокон, і дала пораду:

— А ти завтра до єгеря сходи. Все одно в ліс уранці побіжиш.

— А ти гумористка, як я подивлюся, — розлютившись на подругу, різко збила подушку і влягла. Олександр Омелянович і був місцевим єгерем. - Тебе будити рано? Зі мною в ліс підеш?

— Не будь нелюдом. Раніше вісім не встану. І спи вже! Досить думати, бо я чую, як у твоїй голові думки повертаються. Від долі не втечеш, або сам до неї прийдеш, або волоком притягнеш. Подумай про приємне: за кілька днів підемо в Стражинку гулянням. Хлопців місцевих закадримо, потусимо, як раніше, пам'ятаєш?

— Ти ще норматив бабусі не здала по виполюванню, — чого не відібрати, то як Світлані вдається мене заспокоювати.

Майже одразу я заснула і прокинулася сама до дзвінка будильника о пів на сьому. Кілька хвилин ніжилась у теплому ліжку.

Все вчорашнє хвилювання пішло разом із ніччю.

Несміливі промінчики сонця вже заглядали до нас у кімнату.

Намагаючись не шуміти встала і вийшла босоніж зі спальні. Капці з ночі так і залишилися під лавкою. З собою взяла все, що необхідно для швидкого вмивання та спортивний одяг. Пішла з кімнати, даючи змогу виспатися подрузі. Але лише сьогодні! Завтра, як мила зі мною побіжить!