Розділ 7. Що це було?

Він змінився. Подорослішав. Вже не скажеш хлопчик – чоловік.

Астахов ще більше витягнувся вгору. Тепер я була нижчою за нього майже на голову. Виріс у плечах. Накачані м'язи на руках і грудях перекочувалися під білою брендовою футболкою, що обліпила його литий торс, як друга шкіра, коли я смикнула за ремінець своєї сумки назад.

Астахов не віддавав, свердлив поглядом своїх карих очей та психовав. На обличчі перекочувалися жовна. Зачепила я його своїми словами та зневагою. Він не звик, щоб так із ним розмовляли.

Я не поступалася. З холодною зневагою дивилася на мерзотника. А всередині все вирувало від німої люті. Хотілося вчепитися кігтями в гарненьку пику і драти кігтями. Знати, що йому теж боляче, як мені було. Гад! Ненавиджу!

Перетягування сумки затяглося б ще, якби до нас не підійшов його брат Микита.

— Руслан, давай я допоможу. Христино, привіт.

Тільки тепер я випала з якоїсь іншої реальності. На межі між минулим та майбутнім. Цієї миті. Де тільки він і я завмерли в мовчазному протистоянні!

Здригнулася і подивилася на Микиту Астахова. І на мене одразу навалилися звуки та запахи. Виявляється, зовсім поруч стояла велика компанія знайомих хлопців і пари незнайомих дівчат.

— Допоможи, — відшкодував гадський гад і, висмикнувши з моїх рук сумку, передав братові.

З іншого боку, до нього підійшла незнайомка і показово притиснулася до ліктя, невербально демонструючи — самець зайнятий.

Знаю таких. В інституті повно подібних хижачок. Брюнетка чимось нагадувала мене. От якби моє волосся не було меліроване і очі у неї зелені. 

— Рус, ну може, підемо? Ти мені обіцяв показати щось цікаве. 

Можливо це моя упереджена думка, але голос і манера мови її мені здалися страшенно противними. Не стримавшись, я навіть скривила губи в зневажливому глузуванні. Повернувшись до ще однієї незнайомки — тендітної на вигляд блондинці з блакитними пасмами волосся, Руслан крізь зуби процідив: 

— Ніколь, візьми Жанну і йдіть прогуляйтеся. 

Зовсім поруч пролунало глибокодумне «гм» Світлани. 

— Ну, Руслане! — невдоволено скривилася брюнетка і нагородила нас з подругою гордо-зневажливим поглядом. — Що ти влаштував? Бачиш, сільські дівчата відмовляються від допомоги. Вони звикли все робити самі. 

Ми зі Світланою посміхаючись, переглянулися. Бач, яка міська цаца! Цим нас не скривдиш. Ми хоч дівчата столичні, але обидві виховані в дусі того, що все в цьому житті потрібно вміти самому. А з дитинства канікули в Усть-Залісся дуже навіть посприяли розвитку цих навичок. 

— Кх, раз у нас з'явилися добровільні помічники, то ми не проти, — подала я голос. 

— Хто готовий надати допомогу двом вільним дівчатам, які опинилися в складній життєвій ситуації? —  весело підтримала Світлана і вхопила за руку найближчого з хлопців. — Дмитро, готовий? Усіх хлопців, які спостерігали за нами з Астаховими, ми знали з дитинства: Рус, Кит, Демон, Ксандр, Змій, Кіт. Якщо за іменами: Руслан та Микита Астахови, Дімка Сотник, Сашко Нікітін, Влас Бородін та Костя Лаєвський.

Усі вони були такими ж приїжджими міськими хлопцями. Були ще й місцеві хлопці. Але тих, швидше за все, побачимо надвечір.

Ми з усіма дружили. Юрбою на річку ходили в ліс, а вечорами на посиденьки. Гарно час проводили!

— Світланко, завжди готовий! — привабливо посміхнувся Дмитро.

— А я? — з-за нього дуркуючи, виглянув Ксандр. — Можна мені? — зовсім по-дитячому заканючив хлопець. І всі дружно засміялися.

Мені від цього сміху навіть легше стало трохи. Я стримувала себе не дивитись у бік Руслана, але відчувала на собі цілком відчутний погляд. Діру скоро пропалить!

Охочих виявилося достатньо. Кагалом хлопці розібрали наші речі. Навіть мішки з цукром не стали каменем спотикання. Не дивно. Всі виглядали так, ніби з тренажерки цілодобово не виходять. Суцільні м'язи та тестостерон! На таких хлопців слини потечуть у будь-якої здорової дівчини. Але я їх сприймала, як тих хлопчаків, з якими ми крали помідори з сусідських городів, коли ліньки було йти з пляжу, а їсти хотілося.

Дорога в обхід до будинку Зінаїди Михайлівни зайняла пів години.

Але ось і дім!

Я навіть зупинилася помилуватися вхідними дерев'яними різьбленими воротами та здригнулася від питання біля вуха:

— Ти надовго… Христино?

— Не твоя справа, Астахов, — показово грубо кинула через плече і кинулася на подвір'я, якнайдалі від нього. Щоб не бачити, не чути та не відчувати його за своєю спиною!

Так, я тримала обличчя. Але всередині все гидко тремтіло від раптової близькості з Астаховим. Хотілося якнайшвидше сховатися від несподівано настирливої нічим не обґрунтованої уваги. Перевести дух і розібратися, що з цим робити. Жорстке нерозуміння накрило мене, майже панічне. 

Що йому від мене треба? Навіщо така особлива увага до моєї персони?!

У глибині подвір'я чулися радісні вигуки бабусі Зіни. Вона щиро раділа приїзду онуків, обіймаючи та по черзі цілуючи в щоки високого Максима (тому доводилося вклонятися до бабусі) та Світланку. І я зупинилася, з ніжністю дивлячись на Зінаїду Михайлівну. Цю жінку я знала із семирічного віку. Я тоді вперше приїхала сюди погостювати на канікули зі Світланою та своїми батьками.