Розділ 5. Дорога в Усть- Залісся

Весь наступний день пройшов у нервових зборах. Набралося дві великі сумки речей. Валіза на коліщатках залишилася вдома, чекаючи поїздки на море, в більш цивілізовані умови.

Виїжджали ми о 23:40 нічним поїздом і їхали півтори доби у північно-східному напрямку від столиці до невеликого міста Упирінськ, у край малолюдний, але багатий на природу та густі ліси.

Про вчорашній інцидент я, звичайно, згадувала, але за клопотами, не сильно замислювалася. У думках тільки прострілював спогад про напутні слова Костянтина Матвійовича:

— То ви завтра зі Світланою їдете? Ось і добре. Додому нехай не поспішає твоя вертихвістка. Нехай тут усе вляжеться, — і додав так тихо, що ледве зрозуміла, — може, й обійдеться.

— А що обійдеться...

Договорити мені не дали, дядько Костя сам зачинив передні пасажирські двері, попередньо дочекавшись поки я пристебнусь ременем безпеки та постукав рукою по даху, змушуючи Єгора рушать.

Блондин довіз мене додому без пригод, провів під самі двері. Дорогою ми, звичайно, обговорювали пригоду в клубі, але як завжди, хлопці вважали, що нас зі Світланою потрібно захищати та оберігати. Гіперопіка часом дратувала. Ось і зараз Єгор увімкнув захисника.

Більше, ніж я вже дізналася, він нічого нового не розповів. Костянтин Матвійович виявляється весь цей час був у своєму кабінеті і йому про інцидент доповів арт-директор, який організовував цю чортову вечірку.

Натомість у поїзді ми зі Світланою душу відвели. Я вивалила на неї все, що зі мною сталося. Довго ми вибудовували версії, звідки пан Барських дізнався, що я дочка Тимура Аслановича. Прийшли до єдиної думки: мабуть, він бачив мене в офісі батька. А я не звернула на нього уваги. А ось щодо заміжжя версії буксували. Можливо, з кимось переплутав. Це єдине, що спало нам на думку. Але після всіх цих обговорень, Світлана стала називати мене «фрау Христино», чим страшенно дратувала. Так сильно, що я запулила подушку їй у голову. Добре, що їхали ми в купе вдвох.

На вокзалі Упирінська нас зустрів дядько Світлани. Максим був трохи старший за нас і дядьком його ніхто з нас не називав.

Побачивши у що одягнена племінниця, свиснув. На подружці були короткі джинсові шортики, що ледве прикривали напівпопія і довга майка. Вона частково відкривала спортивний бюстик. Довгі ноги ще були незаймано білі, недоторкані літнім сонечком.

— Світланко, і кого ти зібралася спокушати в Усть-Залісся? Дивись, сусіда бабусі діда Микола інфаркт схопить від такої краси.

На мені ж був світло-блакитний котоновий комбінезон зі штанинами до середини стегна, вважай пуританський. Я натягнула нижче бейсболку, намагаючись приховати посмішку від подруги. А я їй казала, що скромніше треба щось вибрати. Баба Зоя точно не зрозуміє. Шуму буде на тиждень. Мозок висмокче через трубочку. Це вона вміє!

— Не буркоті, Максе! Ти як постійну пасію завів, то таким правильним став, аж нудно! — Подруга тицьнула сумку в руки хлопцеві. — Завантажуй, давай. Нам ще по цукор заїжджати.

— Чого речей так багато? — трамбуючи наші сумки у багажник свого позашляховика, обурився хлопець.

— Це тобі тільки запасні труси та шкарпетки потрібні, а нам хочеться мати добрий вигляд навіть у глушині, — вклинилася я в розмову, підтягуючи ближче до машини об'ємну та важку сумку з альпіністським спорядженням. — О котрій завтра виїжджаємо?

Скільки разів ми гостювали влітку у бабусі Зої та завжди перед дорогою до села ночували у батьків Макса. Тітка Світлани привітно приймала нас. Влаштовувала святкову вечерю. Сьогодні на нас чекало те саме.

— О восьмій годині магазини відкриваються. Затаримося цукром і поїмо. Бабуся просила аж два мішки, кришки, банки. Можна подумати, я машину для всієї цієї фігні купував, — пробурчав Макс.

Я його підбадьорливо поплескала по плечу.

— Кріпися, друже. Не вперше і не востаннє. Пам'ятаєш, як раніше на рейсовому автобусі чиргикали?

— Гм, раніше. Мамка з татком цією нісенітницею займалися. А ми що — по валізі до рук взяли й все. Гаразд, дороги підсохли, тож доїдемо до обіду. Бабуся вже чекає на вас, — і хитро так усміхнувся, що я напружилася, — пирогів напече. І веліла точильне коло привезти. Буду знаряддя вашої рабської праці приводити в бойову готовність!

Ага, і заржав. Весело йому. Ми зі Світланою, не змовляючись, відважили дядечку по потиличнику. А чого це він дражниться?!

Стіл був накритий, як на весілля. Тітка Галя розстаралася. Вечеря пройшла за приємними розмовами, спогадами. Вляглися спати далеко за північ. Світлана одразу засопіла, а мені не спалося.

Чомусь знову задушливою хвилею накочувала тривога. Самій огидно від себе. Невже я така слабка? Чому серце боляче стискується тільки від спогаду про Астахова. І то в жар кидає, то від крижаного поту в озноб жбурляє.

Три роки минуло. Пора б забути?

Але не забувається. Немов гостра голка вп'ялася тоді у груди та застрягла, а зараз її жорстока рука розгойдує. Вирвати б її! Та не виходить.

Ще шрам цей… 

Під рукою через гладку плівку відчувалися ущільнення шраму. Свою першу та єдину близькість із чоловіком пам'ятаю, ніби у чаді.

Завжди уявляла, що кохатися — це щось ніжне, легке і страшно романтичне.