Розділ 4. Дивна подія

Спочатку я просто розгубилася, не розуміючи, як адміністратор це провернув, і я тут опинилася. Сам він уже випарувався.

Номер був явно елітним і досить промовистим, з якою метою його займають. Бордові стіни оздоблювали картини з оголеними жіночими силуетами. М'які широкі диванчики займало п'ятеро чоловіків представницького вигляду. Крім них тут були три молоді жінки у відвертих сукнях. І вони тут явно не вірші читати зібралися.

Одна з них безсоромно цілувалася з присутнім, осідлавши коліна русявого чоловіка. Інші теж не сиділи склавши руки — липли до чоловіків, що сиділи поруч.

Дивлячись на все це, я нервово озирнулась на зачинені двері, але натрапила поглядом на рябу пику мужика за сорок, що задоволено скалилася. Рудого, з хитро примруженими блідо-блакитними очима.

— Проходь, красуне, — рудий нахабно обійняв мене за плечі та підіпхнув до чоловіка років тридцяти п'яти, що сидів окремо. Чоловік виглядав господарем не лише в цій кімнаті, а про таких говорять «господар життя».

«Бандит чи якийсь політик» — вирішила я. Ні з тією, ні з другою категорією зв'язуватися я не збиралася за власними переконаннями, та й батьки зі мною провели не одну просвітницьку бесіду про бажані кола знайомств.

Брюнет розвалився в кріслі, тримаючи в руці келих з бурштиновим напоєм. Зовні він був навіть гарний. Його важкий, зацікавлений моєю скромною персоною погляд лякав так, що коліна затремтіли. Я нервово зчепила долоні, даючи собі пару секунд, щоб зібратися і пояснити, що сталася помилка, але не встигла. Йому набридло чекати й він поманив мене до себе пальцем.

Подібне нахабство розлютило! Я невдоволено пирхнула. Вже відкрила рота обуритися, як у спину мені прилетів відчутний поштовх від рябого. Ось він мені одразу не сподобався, гад!

— Що ти ламаєшся, — полетіло мені у спину. — Вперед!

Від несподіваного прискорення я запнулася каблуком об складку килима і розмахуючи руками впала прямо між розставлених ніг брюнета, мало не ткнувшись носом чоловіку в пах і боляче стукнувшись коліном. Від повного фіаско врятувала лише реакція чоловіка. І коли тільки встиг склянку відставити?

Брюнет міцно схопив мене за плечі, підводячи з підлоги та зустрічаючись поглядом. Поблизу очі чоловіка не виглядали такими страшними. У мого батька бувають страшніші, коли він у сказі — чорні провали.

Брюнет повів носом біля мого вуха, ніби обнюхував і раптом різко підвівся з крісла, піднімаючи мене з коліна на ноги.

— Кого ти привів, Лисе? — грізно гаркнув він рябому. Той одразу якось стиснувся весь і боязко наблизився, запобігливо дивлячись на брюнета. — Чи зовсім відбило нюх?

Навіть зайняті справою чоловіки повернули до нашої композиції голови. Ту дівчинку, що крутилася на колінах, недбало зіпхнув з себе русявий чоловік. Він підвівся з крісла і підійшов до нас, з цікавістю розглядаючи мене, як якусь дивину. І теж водив носом, обнюхуючи.

Це що збіговисько «нюхачів»?

— Вибачте, дівчино. Відбулася помилка, — квапливо прибравши від мене свої руки, промовив брюнет. — Надайте привіт Тимуру Аслановичу. І чоловіку. Сподіваюся, це маленьке непорозуміння помре у цій кімнаті.

— Мабуть, помре, — спантеличено видала.

Чесно кажучи, я перебувала у ступорі. Тільки я зібралася духом захистити себе і вийти з непростої ситуації з малими втратами, сподіваючись на здоровий глузд і власне везіння, як все само собою розсмокталося. Ну чи не диво? Тільки незрозуміло, як цей брюнет дізнався, що мого батька звати Тимур Асланович?! І до чого тут чоловік?! Я незаміжня!!!

Зрозуміло, що безглуздо було б у такій ситуації накинутися на мужика з питаннями. Відпускають — біжи! Дурною я не була. Захлопнула рукавичку і з розумним виглядом, гордо піднявши підборіддя, слухала, що мені скажуть ще.

— Візьміть мою візитку, — раптом запропонував брюнет. — Якщо ви опинитеся на моїх землях, то я буду радий прийняти Вас і в будь-якій ситуації допоможу Вам…

Він зробив паузу, чекаючи поки я представлюся.

— Христина.

— Христино, — повторив він і сам чемно провів мене до дверей. — Вашому батькові краще не говорити про нашу зустріч, — нагадав він і, дочекавшись мого кивка, відчинив двері. І гадаю, що мені не здалося — чоловік видихнув із полегшенням, виставивши мене за поріг свого номера.

Коли за моєю спиною зачинилися двері, я судомно зітхнула і прочитала на візитівці: Дем'ян Андрійович Барський, мер Шварцвальда. Здається, це десь у тайговій частині країни. З географією у мене не склалося. Нордія велика країна.

— І що це було?! — пробубнила під ніс і дезорієнтовано озирнулася на всі боки.

— Христино! Де ти була?! Ми шукали тебе.

Мені назустріч йшов піднесений Артем.

— Так, дверима помилилася.

— Дверима вона помилилася, — буркнув Артем і завів мене в наш ВІП. — Ось вона пропажа! — З порога він голосно сповістив присутніх.

У номері панувало нездорове пожвавлення. Ден простягав склянку з водою Світлані, вмовляючи ту заспокоїтися. Подруга була вся якась скуйовджена і нервово ходила поперек кімнати, по черзі зачіпаючи стегном то крісло, то диван.