Розділ 26

Я не забула, що в моєму житті донедавна був близький друг.

Я переживаю, як там Сергій.

Дня не минає без думок про нього.

Кілька разів я поривалася піти до нього, попросити вибачення, що так вийшло з його квітами, налагодити врешті контакт.

Але в рідкісні моменти, коли Дамір відпускає мене саму на вулицю, я не знаходжу в собі стільки сміливості, щоб постукати у двері Сергія. Згадую замість хороших днів погані, згадую, як він принизив Даміра, не спробувавши зрозуміти, і проходжу далі, а потім, уже у своїй квартирі, тяжко опускаюсь у крісло, починаючи сварити себе за те, що знову злякалася, наче дівчинка якась.

Мені не вистачає Сергія.

Але я не кажу про це Даміру.

Зрештою, він лише побічно винен у нашій із Сергієм сварці, але не прямо.

Сьогодні, дійшовши до квартири Сергія, я знову завмираю. Страшно? Так.

Але в мікрофоні Катя закінчує свою розповідь про пересмажений шматок м'яса в якомусь елітному ресторані, і я плаваю між її словами і своїми почуттями. Я просто не даю своєму страху до кінця сформуватися, і ставлю на підлогу сумку.

Колись доведеться постукати.

Я скоро стану мамою і я б хотіла, щоб мала, коли підросте, познайомилася з Сергієм теж. Іноді я навіть подумую, а чи не зробити його хрещеним Влади (але майже одразу згадую, що Дамір його на дух не переносить, а я із Сергієм так і не помирилася), тому планувати таке рано. Хрещений – це вже мабуть, перебір.

Але так по-дурному викреслювати його зі свого життя – це точно не про мене.

Я прочищаю горло і кажу Каті, що у мене з'явилася термінова справа.

– Віто, ми з тобою й так рідко бачимося, ти чого? – сміється Катя.

– Ми бачимося щодня.

– Це інше.

– Правда? – теж усміхаюся я.

– Робота заважає спілкуватися!

Я все-таки прощаюся з Катею, хоча з обіцянкою передзвонити їй одразу, як закінчу зі своїми «терміновими справами». Скидаю дзвінок, кладу телефон у сумку і… Стукаю. Дзвінка в Сергія немає. Але він точно мене почує.

Якщо взагалі вдома…

Уже після цього до мене доходить, що я не придумала промову, навіть не спланувала, що конкретно говоритиму. Боже мій! Я навіть думаю, а чи не втекти до того, як він з'явиться на порозі… Але мені ж не п'ятнадцять років! Я скоро сама стану матір'ю. Спокійно, спокійно.

Мені здається, що я занадто голосно дихаю, і що моє хвилювання просочується під двері. Нарешті, замок клацає і в мої очі дивиться Сергій. Він не змінився за цей час, стрижка така ж коротка, а на щоках його улюблений варіант «вчорашньої щетини». Дамір завжди гладко поголений, і мені дуже зручно його цілувати.

– Привіт, – вітаюся перша.

– Привіт.

Моє привітання дзвенить, а його майже одразу розчиняється в мороку.

Він не радий мене бачити.

– Ми давно не бачилися, і я хотіла…

– Не варто було тобі приходити, Віто.

– Чому? – стою й моргаю.

Він відсторонено тримається.

Власне, Сергій навіть із квартири не вийшов. Начебто прийшов якийсь надокучливий контролер або показання лічильника запитали. Його реакція остуджує мій запал, але я вирішую все-таки сказати, заради чого я прийшла.

– Сергію, я вибачитися перед тобою хотіла. Ти можеш не схвалювати мій вибір, можеш вважати, що я чиню неправильно, але… Ми ж були друзями.

– Хіба? – хмуриться.

– На що ти натякаєш?

– Боже, – починає він іронічно посміхатися. – Ти хоча б зі сторони на це все подивилася, Віто. Приїхала з розбитим серцем і дитиною, дозволила допомогти собі, кликала гуляти разом, обідати разом… Розповідала, який у тебе чоловік кретин, що я мав подумати?

Дивлюся на нього великими очима, не знаю, що відповісти.

– А що ти подумав? – зрештою запитую. – Що мене треба пожаліти?

– Пожаліти, пригріти, взяти до себе.

– Я не кішка, щоб мене брати!

– Майже кішка, – знизав він плечима. – Одна в чужому місті і з дитиною на підході. Ти думала, без мене впораєшся?

Я ковтаю.

Не тільки слину, а й свої надії, що в мене був справжній друг.

Ось, як він думав.

Наче за його доброту я повинна була заплатити своїм тілом?

– Я думала, що в мене з'явилася близька людина, якій не все одно.

Він відводить руку вбік, мовляв, «нічим не можу допомогти, бо все не так».

Я киваю, не знаю, що ще йому сказати, такому злому, закритому і тому, хто намагається мене принизити. Взявшись за сумку, я відходжу від нього, не сказавши жодного слова. Через сім або вісім сходинок позаду лунає стукіт дверей. Такий різкий і гучний, що я здригаюся. Дивно, що на мене не посипався пил зі стелі. Я на повному автоматі заходжу до квартири, кладу ключі на столик, переводжу подих. Мій ніс лоскоче запах смаженої свинини, мої рецептори вловлюють Даміра на кухні. Я повільно заспокоююся і перестаю злитися.

Десь на середині між страхом і радістю мене і застає Дамір.

Він тримає в руках лопатку, якою перевертає м'ясо. Радісний, майже щасливий. Його губи знаходять мої, наче й не було цих місяців розлуки.

– Як сходила? – запитує він, залишаючи руку в мене на спині.

– Це було… трохи важко, – відповідаю я, натякаючи на те, що з доволі великим животиком я вже не такий хороший марафонець, як раніше. – Але цікаво.

– Увечері обіцяли сніг.

Дамір допомагає мені зняти куртку.

– Правда?

– Можемо спуститися, погуляти.

– Або постояти на балконі, – пропоную.

– Або постояти на балконі.

Дамір простягає мені руку, кличе піти на кухню, спробувати його «королівську вечерю». Я використовую давно перевірений метод «не думати» про проблеми, щоб не псувати нам вечір.

Проблеми, в даному випадку Сергій, залишаються на іншому поверсі.