Розділ 23

Повернувшись до орендованої квартири, Дамір кидає сумку в передпокої й усією своєю вагою плюхається на диван. На годиннику восьма вечора — його затримала пробка — через неї він приїхав пізно і через неї сьогодні ночуватиме тут, на відстані від Віталіни, прямо як раніше.

Один день без неї відчувається таким самим кінцем світу, як і сотня днів.

Але якщо раніше він мучився від невідомості, від незнання, чим займалася і що до нього відчувала Віта, то тепер страждає з іншого приводу. «Вона мене майже пробачила! Вона відповіла на мій поцілунок! У нас є майбутнє», — каже собі Дамір, і в ньому міцніє бажання не втратити більше жодного дня, жодної секунди — кожну секунду присвятити їй.

Посидівши трохи, він іде на кухню й дістає з холодильника зроблений салат. Тепер він намагається стежити за своїм харчуванням, повністю відмовився від алкоголю, потихеньку працює над резюме — все заради того, щоб Віта ним пишалася. Дамір намагається гнати від себе сумніви, Віта якраз-таки неодноразово доводила свої почуття. Найімовірніше, в ньому говорить вина. І ще кохання.

Він хоче, щоб — якщо вони будуть знову разом — Віта жодного разу не пошкодувала про це. Навіть на одну секунду не пошкодувала, навіть думки не допустила.

— У мене буде донька, — каже він своєму відображенню у вікні. — Донечка.

Увесь вечір Дамір перебуває в ейфорії, тому з радістю приймає пропозицію брата вийти кудись повечеряти разом. По суті, його брат Тімур залишається єдиною близькою людиною, з якою Дамір відвертий і відкритий, на все це кляте містечко.

Як же Дамір дивувався останні місяці, коли один за одним з його поля зору зникали так звані «друзі», себто люди, які при кожній зустрічі казали, посміхаючись, «дзвони в будь-який час» або «я обов'язково тебе прикрию, друже, тільки скажи». Варто було йому публічно зректися імперії батька, як усі вони визнали його малоцікавим і «придурком».

Марта, наприклад, залицяється батька.

Дамір, напевно, й не здивується, якщо саме її батько обере для швидкого відтворення поліпшеної та максимально слухняної форми спадкоємця Сергєєвих.

Дамір про втрату статусу не тужить.

Статус, за яким гнатися його привчив батько, тиснув на нього, як туго зав'язана на шиї краватка. Дамір усвідомлює, що керувати бізнес-імперією в нього виходило дуже непогано, але якщо й повертатися в крісло гендиректора… То в іншу компанію, в іншому місті, починаючи абсолютно з чистого аркуша — без ідіотської статусної мішури сім’ї.

— Вдало з'їздив, так? — замість привітання кидає йому Тім, і сідає на бічну сторону диванчика в їхньому улюбленому ресторані «Сі».

— Не те слово, — відгукується він.

— Як вона з животиком-то?

— Боже, Тіме… Та ще красивішою стала. Не знаю, що це за магія така.

Дамір, хоч і обмежує себе в спиртному, все-таки замовляє Тімові шампанське, щоб відсвяткувати… Усе одразу. Він розповідає братові, що дівчинку вони вирішили назвати Владиславою, а ще ділиться своїми навіженими планами купити донечці цілу купу всіляких речей.

— Ти її завалиш іграшками, — жартує Тім. — Хоча навряд чи можна переборщити з іграшками для дівчинки, ти не переживай.

— Ти зі мною завтра не з'їздиш у магазин?

— Я? — робить круглі очі Тім.

Дамір розуміє його здивування, брат дітей не має і поки що не намагається завести. Даміру потрібна компанія і думка зі сторони — щоб він не приїхав до Віталіни з неправильними подарунками.

Ось і все.

— Основне ми з нею купимо, — пояснює він. — Але я думаю, їй буде приємно, якщо я щось куплю сам, зрозумів задум?

— Не сам, а з чуйною підтримкою незамінного брата.

— Дякую, — зітхає з усмішкою Дамір, пригубивши свій апельсиновий сік.

Досвіду в нього мало, зате бажання хоч відбавляй.

— А коли приблизно народжувати? — цікавиться Тім.

— Через вісім тижнів.

— Повірити не можу, що вже так швидко.

— А як мені насилу віриться, — зізнається Дамір. — Чекаю цього дня і боюся, капець як. Така відповідальність.

— Та ви ж найбільші круглі педанти, яких я в житті бачив. Впораєтеся.

Перед очима у Даміра продовжують миготіти вивіски, товари, стелажі з дитячими товарами. Нелегко йому було в розлуці з Віталіною бачити маленьких дітей, їхніх щасливих батьків, навіть банальний дитячий візочок на зупинці викликав в ньому хвилювання, колов голками втраченої можливості. Дамір завжди хотів бути батьком, проте останні роки він хотів бути батьком дитини виключно однієї жінки — Віталіни.

Коли вони через дві години виходять із ресторану, сп'янілі (Тім від алкоголю, а Дамір від особистого щастя), Дамір думає, що світ, чорт забирай, прекрасний, якщо в тебе в цьому світі є така людина, як Віта. І рідний брат.

І скоро народиться дитина.

Він закидає голову братові на плече, милується зоряним небом.

І раптом каже.

— Вибач, що я тоді тебе кинув.

— Що?

Він випрямляється, пильно дивиться Тімуру в очі. Вони зупинилися посеред тротуару, просто під лампою. Не дійшли до стоянки таксі від сили десять метрів.

— Вибач, що коли ти пішов, я побоявся піти з тобою.

— А, ти про це, — кашляє Тім ніяково. — Та вже начебто проїхали.

— Я ні. Я шкодую, що все так вийшло, Тіме. Я тоді був боягузом.

— Знаю. Це я добре пам'ятаю.

— Прощаєш?

Тімур робить паузу, під час якої зітхає і починає посміхатися, мабуть, сміючись над сентиментальністю Даміра, якої зазвичай немає у його видимому спектрі.

— Та прощаю, прощаю. Йдемо в таксі.