Розділ 22

Близько дванадцятої телефонують з роботи.

Висмикують із комфортного середовища, нагадуючи, що за дверима є світ. І з цим світом потрібно взаємодіяти, якщо я не хочу стати утриманкою.

Ми з Даміром до цього моменту вже минаємо стадію бурхливої ейфорії і повертаємося до стандартних, нудних питань. Наприклад, де він житиме до народження маля, як ми з ним будемо взаємодіяти. В ідеалі цю розмову мені б варто було почати із заяви: «я тебе прощаю, Даміре» або «ні, я тебе поки що не можу пробачити, вибач, зараз так».

Але я знову не знаю, що робити. Усе моє свідоме вже прагне залишити Даміра всередині, зробити так, щоб він навіть за межі квартири не виходив, був моїм, моїм, моїм… Але є інша точка зору – можливо, я занадто рано приймаю його назад? Може, Каріна мала на увазі щось інше, кажучи, що я повинна «його протестувати»? У голові в мене спалахує яскрава картинка, в якій Дамір долає смугу перешкод, як універсальний солдат.

Посміхаючись, я піднімаю очі на справжнього Даміра у мене на кухні.

– У місті мене нічого не тримає, – знизує плечима, не перестаючи крутити в руках смартфон він. – Ти не проти, якщо я буду десь поруч із тобою, сонце?

– Я не проти, навіть за.

Він киває, легко посміхаючись.

Поки я обмірковую, як би висловити свою наступну думку – що Даміру поки що, напевно, краще підшукати тимчасову квартиру, – він сам про це заговорює:

– До речі, у мене є на прикметі кілька варіантів, недалеко від тебе. Навіть пішки пройтися можна, за п’ять хвилин…

– Звучить самовпевнено, – я піднімаю брову, хоча злості в моїх словах немає.

Їхав сюди, і планував, що залишиться.

– Це була надія, Віто.

– Надія, що…

– Надія, що ми зможемо створити сім'ю. Зробити те, що через мене з першого разу не вийшло, – він засовує телефон у кишеню і піднімається. Йде до мене, зупиняється за крок. – Я все розумію, Віталіна. Не кваплю. Просто я хочу, щоб ти розуміла, що я приїхав по тебе.

– Тобто?

– І я буду тебе добиватися.

Між нами залишається сантиметрів п'ятнадцять вільного простору. І дивлячись йому в обличчя, я не можу не помітити, що на губах у нього залишилася цукрова пудра – мій абсолютно не секретний банальний інгредієнт для млинців та інших домашніх солодощів.

Рука на автоматі тягнеться до його губ.

Я торкаюся великим пальцем нижньої і проводжу по ній, стираючи білий слід.

Він відкриває рота, радше інстинктивно, ніж усвідомлено, тягнеться до мене. Руки Даміра опиняються на моїх плечах, і майже одразу сповзають до талії. Його парфуми, теплота, його присутність поруч кружляють мені голову, заважають думати.

Я згадую, як він торкався мене цими руками всюди, як ніжно цілував і змушував кричати. Гормони, це все чортові гормони… Чи ні? Опинившись в палких обіймах, я невідривно дивлюся Даміру в обличчя, немов у сповільненій зйомці бачу, як він нахиляється. Паніка змішується в голові з хтивістю. Не в силах більше чекати і сумніватися, я теж рухаюся і стикаюся з розкритими губами.

Стогну в поцілунок, не в силах утриматися. Майже забуте відчуття.

Його поцілунок.

Він обережно розкриває губи язиком, і я дозволяю йому, на слабких колінах упираючись у стіл. Дамір безумовно знає всі таємниці моїх губ, знає, чого я хочу, чого прагну і від чого втрачаю голову. Я здаюся вихору пристрасті, відчуваючи, як кожен дотик його язика до мого приносить хвилювання в найглибших куточках душі. Думки розчиняються, а світ навколо втрачає форму, залишаючи наше єднання. Я відчуваю, як він важко дихає, перебуваючи на тому ж краю пристрасті, що і я. Його руки блукають по моєму тілу, досліджуючи кожен вигин, кожну крихітну деталь, лоскочучи і розпалюючи. Язик Даміра танцює в ритмі моїх стогонів, які вже стають зовсім непристойними. Мої руки, простягаючись до нього, як до магніту, знаходять його волосся, і я беруся за нього.

Стіл тремтить під напором його рухів…

Дамір ковзає губами вже по моїй шиї, ховаючи подих у вигинах шкіри; знаходить найчуттєвіші точки, змушує мене прикривати очі від гострого задоволення.

Я опускаю руки вздовж його спини.

Він наближається до мого вуха, злегка посміхаючись, шепоче, як йому давно хотілося зробити це зі мною, це і багато всього іншого. Він пробуджує почуття, які давно були забуті мною, немов відчиняє двері до замкненого саду, сповненого ароматами пристрасті, бажання і чуттєвості. Як же я за ним сумувала.

Не знаю, що виводить мене зі ступору… Сигналізація вдалині, розуміння, що на мене чекають на роботі, чи щось інше. Але явно не той факт, що я цілуюся з колишнім чоловіком на кухні, почуваючись найщасливішою дурепою у світі. Слава богам, я все ж таки вирішую залишити двері в цей чортів сад поки що зачиненими. Усьому свій час – прочинили, заглянули, трохи погралися і геть пішли.

Я відлипаю від Даміра, прекрасно розуміючи його розгублений, навіть трохи дезорієнтований вигляд. У мене ті самі почуття! Рівно ті самі… Ніби дорогу мені перегородив величезний шлагбаум і я щойно стукнулася об нього своїм чолом.

– Вибач? – запитує він.

Я хіхікаю, запізно прикриваючи рот.

– Та ні. Не те.

– Не треба.

Він киває. І опускається навпочіпки. Дивиться на мій животик і обережно цілує його – просто через нічну сорочку.

Піднімається і тягнеться до мене.

Дамір залишає поцілунок у мене на щоці.

– До вечора тоді?

Насилу я згадую, що він збирався з'їздити додому і взяти необхідні речі.

– До вечора.

***

Моє тимчасове робоче місце – аж до декрету – розташоване в затишному офісі бізнес-центру «Хвиля», на другому поверсі й за дверима із золотистою вивіскою, на якій написано «Катаріна».

Саме так – власниця нашої невеличкої жіночої компанії п'ять років тому була аж надто захоплена тим фактом, що адвокат зумів відсудити в її чоловіка майже сто тисяч доларів, а отже, вона могла розпочати справу свого життя – відкрити рієлтерську контору. Думати про назву було ніколи, на допомогу прийшла болгарська форма її ж імені, Катерина. Потім, як розповідала мені начальниця, підпираючи мій стіл об’ємним стегном, у неї виникали інколи думки поміняти назву на щось більш «солідне і дороге»…