Розділ 19

До авто ми з Сергієм добираємося в мовчанні.

Він точно не очікував, що доведеться знайомитися з моїм колишнім-тире-все-складно-чоловіком, а я… Я в шоці. Просто в шоці. Найменше я хотіла зустріти Даміра так, немов його місце зайняв інший. Серце вискакує з грудей – а суміш почуттів захльостує мене. Поки Сергій обходить автівку, я починаю швидко й поверхнево дихати – як мене навчили на курсах з пологів і материнства. Але дихання, яке зменшує перейми, щось не допомагає мені зменшити емоційний зрив.

Взагалі ні!

– Вийшло якось… – починає Сергій, влаштовуючись за кермом.

Він не договорює.

У мене теж слів немає.

Ми думаємо про одне – Дамір вирішив, немов між нами щось було.

Не приховую, я обмірковувала різні варіанти, на випадок, якщо наші з Даміром дороги розійдуться назавжди, хай мені б цього й не хотілося. Але ось так… Зараз? Ні. Нізащо. Усі п'ять місяців я була сконцентрована на дитині, а Сергій… Сергій – це подарунок долі, добрий сусід, який жодного разу не дав мені приводу засумніватися у своїх намірах.

– Я йому поясню, – киваю я – більше собі, ніж Сергію. – Усе буде нормально.

– Мені здається, пояснювати має саме він, Віт. Не ти.

– Ти розумієш, про що я.

– Ти нічого не зробила.

Я дивлюся на Сергія, а він на мене – доки дорожня безпека не змушує його відволіктися і повернутися. Я теж відвертаюся і зазираю у вікна орендованої квартири, що поступово віддаляються, – немов мені хто-небудь може помахати. Трясця, я ж живу сама.

Поки ми їдемо, у салоні лунає швидка іноземна пісня по радіо, я повертаюся до тих п'ятнадцяти секунд на порозі – коли я дивилася Даміру в очі. Він схуд? Мені так здається. І мав не найкращий вигляд. Блідий. Посунутий. Але яка ж гарна посмішка оселилася на його обличчі в ті секунди. Він був радий мені. Це точно.

А я була рада йому.

Чорт. Тепер до мене, нарешті, доходить повною мірою, що він приїхав до мене.

І мене починають роздирати інші почуття – любов, прихильність, радість, а ще… Дещиця цікавості. Із чим до мене приїхав Дамір? Мені хочеться вірити і сподіватися, що щось у ньому змінилося за п'ять місяців. Але ще більше мені хочеться кинутися до нього в сильні обійми. Я давно не відчувала захищеності, яку в мені будили лише його обійми. Не відчувала себе так «вдома».

З лікарями я відволікаюся, начебто оговтуюсь. З мене знову викачують кров – для біохімії, загального аналізу і на цукор. Потім роблять мазок, потім відпускають. Поки проводять медичні маніпуляції, я думаю, чи є шанс, що  на  пологи мене привезе Дамір, не Сергій?

Але потім я вирішую, що такі думки – це слабкість.

Я протрималася п'ять місяців і не здамся лише з тієї причини, що приїхав Дамір.

Смішно зізнатися, але ж я через це й уникала його стільки часу. Навіть Каріна мені говорила, що я можу зустрітися з ним на нейтральній території, що можу хоча б говорити телефоном частіше, а не раз на місяць. Але я боялася. «Раптом туга переможе і я повернуся до нього без виконання усіх умов?» – шепотів надокучливий внутрішній голос у вухо.

А тепер Дамір десь там, за кілька кілометрів від мене, чекає.

Сидить у машині й думає про мене.

Я думаю про нього.

Здається, що думки зливаються в клубок і гріють мене біля серця.

– Заїдемо по каву? – втручається в мої думки Сергій.

«По каву» у нас – це відвідування милого кафе, в якому він бере каву, а я фруктовий сік – бо намагаюся майже не вживати кофеїн. Неприємно відмовлятися.

Але канати, які тягнуть мене до Даміра, явно сталеві.

– Давай не сьогодні…

– Поспішаєш до чоловіка?

– Просто відвези мене додому, будь ласка.

– Вибач, – після паузи каже Сергій.

Він більше нічого не додає, змушуючи мене уважніше придивитися до його профілю. Зосереджений, він дивиться на дорогу, не реагуючи на мій погляд.

Не розумію, з чого в нього так різко змінився настрій?

Він знав, що Дамір приїде.

І, боюся, я навіть кілька разів робила із Сергія «свою найкращу подружку», вивалюючи на нього свій емоційний багаж.

Не знаю, що сталося, але знаю, що не хочу його зачіпати.

Я кладу руку на його долоню і стискаю один раз. Він опускає очі на мою руку.

– Дякую тобі за все, Сергію.

– Чому це звучить, як прощання? – зі сміхом відповідає він.

– Ні. Ні, просто… Мені здається, я не говорила тобі жодного разу.

Ми занадто мало розмовляємо дорогою додому. У дворі я одразу помічаю позашляховик Даміра. Прощаюся з Сергієм і йду до нього. Якщо Сергій і зупиняється біля під'їзду, щоб поглянути мені вслід, я цього не бачу.

***

– Ти приїхав, – з цими словами я сідаю в машину до Даміра.

Він посміюючись, відповідає:

– Вибач, що не попередив.

Ми ніби намагаємося переграти незручну зустріч на порозі квартири.

І немає нікого, хто міг би нам завадити.

– Усе нормально, я теж чекала зустрічі з тобою, – зізнаюся я.

Слова вилітають із мого рота раніше, ніж усвідомлення доходить до мозку.

Як це взагалі можливо? Кажуть, що відбувається зовсім не так – думаєш, а вже потім рот відкриваєш, точно не навпаки. Я з фальшивим захопленням поправляю шарф, закидаю його на шию, пригладжую  куртку, яка приховує живіт у сидячому положенні. Минає секунд п'ять моїх спроб загладити це зізнання, але коли я піднімаю очі на Даміра, розумію, що мої спроби провалилися. У його погляді читається стільки надії, радості, майже торжества. Він почув і саме на ці слова звернув усю свою увагу.

Добре. Гаразд. Я не збрехала.

– Щодо мого сусіда… — починаю я невпопад, – ну, ти бачив його в мене. Сергій – він мій сусід. Просто мій друг.

– Я так і подумав, – погоджується він.

Дамір постукує пальцями по керму, розвертаючись до мене в півоберта.

Те, як ми сидимо в автомобілі, розмовляємо, розігріваючись у непродувному просторі, відсилає мене до спогадів із минулого. Робота Даміра дозволяла йому частенько виконувати функції мого шофера – підбирати з роботи чи підвозити до центру. Я могла взяти своє авто, проте з ним їздити мені подобалося набагато-набагато більше.