Розділ 17

Одразу після дев'ятої, після офіційного початку годин відвідування, до палати протискується Каріна. Вона робить це швидше, ніж лікар до кінця відчиняє двері, і ставить на підлогу величезний пакет. Її поспіх вибиває з мене короткий смішок, після якого в голові починає попереджувально пульсувати біль.

– Крихітко моя, я всі нігті згризла від хвилювання…

Вона кидається на мене й обіймає. Волосся Каріни падає мені на обличчя.

Після секундної розслабленості, я міцно обіймаю її у відповідь, притискаю до себе руками. Учора після всього, що сталося, відійшовши трохи, я насамперед зателефонувала своїй подрузі. Її впевнені «все буде добре» діяли набагато краще, ніж слова Даміра дорогою сюди.

– У тебе начебто гель-лак.

– Гель, не гель, дивись, – вона показує мені ніготь на вказівному пальці, на якому не вистачає кінчика, і ми заходимося сміхом. – Я дещо принесла тобі… Гаразд, зізнаюся, – вона змахує рукою і встає, – принесла все, що зуміла дотягнути. Фрукти, овочі, зелень, сік і…

– Та не варто було, Карін.

– Варто, навіть не починай. Я ідіотка. Повна ідіотка, – емоційно заявляє вона. – Я мала чимось допомогти тобі і…

– Карін, спокійно, все гаразд, – я беру її за руку і саджаю на ліжко, щоб припинила метушитися. Чекаю, доки вона відірве очі від пакета і подивиться на мене. – Я не втратила дитину, розумієш? Могла, але не втратила, – виразно кажу, погладжуючи другою рукою плоский поки що животик. – Присягаюся тобі, вчора, коли я їхала в машині Даміра, я майже відчувала, що лишилися лічені хвилини, секунди, коли я думала, що втратила дитину, все решта перестало мати сенс.

– Я розумію тебе, – тихо каже вона.

– Я так сильно картала себе за те, що думала про Даміра, а не про дитину. Переживала, чи говорити про вагітність, переживала, чи їхати з міста… Постійно мене щось хвилювало, а повинен був тільки малюк. Тепер тільки він важливий, – кажу я, легенько посміхаючись. – Буду вважати, що отримала життєвий урок.

Каріна киває і зітхає:

– Лікарі щось іще сказали?

Я дивлюся на список із призначеннями на тумбочці, згадую, який насичений день я вчора провела. УЗД, КТГ плода, гінекологічний огляд, а аналізів стільки… Думала, що вони викачають із мене літру крові. Виявилося, що я майже здорова — корекція прогестерону, вітаміни, фолієва кислота, спазмолітики і майже «постільний режим», за словами мого лікаря, мають виправити ситуацію.

Потім я зателефонувала мамі, після неї своїй начальниці – сказала, що не зможу, на жаль, прийти на роботу завтра, післязавтра, а, можливо, вже ніколи…

У палаті тепло й тихо, і попри обставини, через які я сюди потрапила, мені подобається тут бути. Кімната світла і велика. Я – єдина пацієнтка. Відчуття, звісно, дивні. Ніби я два місяці бігла, не зменшуючи темпу, долаючи одну перепону за іншою, але потім упала. Впала, зате змогла зупинитися і поглянути на своє життя.

Напевно, так на мене діють заспокійливі. Життя здається простим.

Без усіляких припущень.

Свій план втечі я складала всю ніч.

Лікарі погодилися відпустити мене через два дні – коли загроза повторних спазмів повністю мине. І до цього часу Каріна – єдина, на кого я можу покластися, – повинна підготувати все, що знадобиться.

Мені незручно просити її про це, але виходу не залишається. Дамір тепер у курсі вагітності. Я поняття не маю, як він відреагує. Я планую й далі стояти на своєму. На обов'язковому розлученні.

– Карін, у мене до тебе буде величезне прохання.

– Що завгодно, – серйозно заявляє вона.

«За що мені така людина в житті попалася?» – запитую я себе.

Гаразд, сентименти в сторону – не час.

– Я хочу якнайшвидше виїхати з міста. І мені потрібна твоя допомога з… організаційними моментами. Допоможеш?

– Ти точно вирішила?

– Так. Так! – чомусь я знову починаю посміхатися. Що ж, у мене в крові й справді ще занадто багато препаратів. – Карін, я все ще люблю свого чоловіка, в мене серце на частини рветься від думки, що я його тут залишу, але малюка я люблю більше. Для нього так буде краще.

Наступну годину ми обговорюємо, що мені і їй належить зробити.

Я займуся роботою і речами, а Каріна – мій порятунок – підбере мені місто в межах двохсот кілометрів і квартирку, бажано недалеко від жіночої гінекології і станції метро. Ми складаємо списки і радимося на ходу. Я розумію, що це буде найбожевільніше рішення в моєму житті…

Взяти і поїхати.

Але саме це прийняте рішення і дає мені сили жити.

***

Я знаю, що мені доведеться поговорити з чоловіком. З майже колишнім чоловіком.

Знаю, що він шукатиме зустрічі зі мною, захоче подивитися в очі й перепитати: «значить, це наша дитина?». Ще я знаю себе, характер, і почуття, які поки що не змогла витравити. Я не можу бути настільки жорстокою з ним, щоб навіть не попрощатися. Я планую втекти, але в моїх планах немає принципової ізоляції дитини від Даміра – поки ні. Якщо він погодиться не заважати, пообіцяє, що татусь не втручатиметься, то можливо…

Усе може бути, скажімо так.

Не буду загадувати наперед. Просто не можу після позавчорашнього.

Я хочу бути тут.

Жити сьогодні й насолоджуватися кожною хвилиною вагітності.

У журналах пишуть, що для жінки це «чарівний період», стверджують, що навіть зовнішність змінюється, рум'янець з'являється. Я дивлюся в маленьке люстерко на тумбочці біля лікарняного ліжка і бачу бліду налякану дівчину. Ось і все. До чого мене довів Дамір, намагаючись догодити таткові? Що більше минає часу, то більше починаю злитися на нього. Моє обличчя сухе, сліз немає.

У двері стукають о дванадцятій.

Я закінчую збирати сумку на виписку, піднімаюся, ставлю її на лікарняне покривало. Речей мало, у сумці тільки змінний одяг, який занесла мама (до речі, від неї я вдосталь наслухалася, що треба благати Даміра прийняти мене назад), білизна і подарунки від Каріни.