Розділ 16

Так-сяк Дамір доводить Віту до автомобіля. Її машина осиротіло залишається на стоянці під палючим сонцем, чекати на свою власницю. Дамір майже вкладає її на сидіння, але не встигає пристебнути ремінь. Віта опускається, і майже втикається обличчям у коліна. З її губ злітає стогін болю.

– Віто, ти мене чуєш? Сонце, чуєш мене? – він торкається її, як найкрихкіше створіння на землі, намагаючись гнати від себе безглузді страхи, що він може її втратити. Втратити, якщо зробить щось не так, не зрозуміє, не відреагує правильно. – Давай я тебе пристебну і поїдемо до лікаря… Віто, потерпи трохи…

Вона мовчки піднімається і дає Даміру притиснути її до сидіння масивним ременем безпеки. Кинувши один погляд на її обличчя, Дамір весь холоне. У Віталіни на обличчі видніються сльози. З прокушеної губи сочиться кров. Вона налякана. Напевно, навіть більше налякана, ніж могла б бути через біль у животі. Але запитати він не наважується, грюкає дверима, і вже за дві секунди добирається до керма, заводить машину.

Дамір везе її в найближчу лікарню, до кінця не розуміючи, який лікар їм потрібен… Він намагається тримати себе в руках заради Віталіни. Повинен. Якби тільки емоції так працювали. Зібрав у кулак – усе, ти спокійний. За шатром цих емоцій Дамір ледь бачить дорогу…

Він дотягується до Віталіни, геть забувши, що вони щойно формально розлучилися, що він – не факт, що має право так робити. Його думки зараз обертаються лише навколо підтримки та порятунку. Нормалізувати ситуацію – ось завдання. Тому він знаходить рукою долоню Віталіни і стискає. Минає лише кілька секунд, і Віта прибирає руку, відсторонюється, кладе її собі на живіт. Чи через біль, чи через небажання триматися з ним за руки. Він ковтає лезо образи, майже одразу згадуючи, що цією рукою він підписав заяву про розлучення.

– Як ти? Зараз як? Болить?

– Трохи слабкіше, – Дамір читає це по її сухих губах.

– Усе буде добре, крихітко, усе буде добре. Вір мені, будь ласка…

Напевно, він міг би зітхнути з полегшенням, подумати, що найгірше позаду, але чомусь такі думки в голову не йдуть. Йдуть інші, наче щось уже сталося, наче вони не встигли.

– Скоро будемо на місці, – каже він.

Дамір уперше в житті шкодує, що зовсім не вчив біологію та анатомію, геть нічого не розуміє в медицині, а зараз він хоче знати все. Біля клініки Віта повільно й обережно встає з крісла, Дамір підхоплює її, бере на руки. Вона така слабка, що навіть не обурюється, а він так схвильований, що ейфорія від того, що Віталіна знову поруч, виходить вимученою і гострою. Він несе її до дверей клініки, немов по битому скла. Переступивши поріг, Дамір гукає медиків.

Віталіну відводять лікарі, а Дамір залишається в компанії думок і картань, що готові його розтерзати. Спочатку він сідає на стілець, але серце так стукає, що він майже починає задихатися. Тіло досі хоче діяти під впливом адреналіну.

Дамір дістає телефон і зупиняється на номері матері Віти… Ні. Ще рано.

Палець завмирає над кнопкою. Він зателефонує і їй, і батькові Віти, навіть Каріні зателефонує, якщо Віталіна скаже, але пізніше, коли стане зрозуміло, що саме з нею сталося.

Дамір іде далі і знаходить номер брата. Яке везіння, що він не за океаном, а поруч, без нього Дамір би збожеволів. Він підходить до вікна, слухаючи гудки.

Стискаючи й розтискаючи кулак від нервів.

– Даміре, що там?

– Тім, я в лікарні, Віталіні стало погано… Ми щойно закінчили з розлученням і начебто все було нормально, – Дамір зупиняється, відчувши, як фальшиво прозвучало це слово, – коротше, вона у лікарів, а я не знаю, що робити. Може, це через стрес? Може, я винен у тому, що їй погано? – вириваються з рота слова.

– Так, повільніше, – просить Тім. – Що конкретно там сталося?

– У неї заболів живіт. Сильно…

Дамір береться переказувати, брат, у своїй манері, заспокоювати. Тимур каже, що якщо Віталіна у лікарів, значить, криза минула. Їй допоможуть, не дадуть ситуації вийти з-під контролю. Дамір дуже хоче з цим погодитися. Він відходить від вікна, заглядає в коридор – порожньо. Підводить очі до стелі.

– Наскільки таке може бути небезпечно, Тіме? Цей різкий біль у животі, від чого він буває? Ти щось знаєш? – зітхає Дамір. – А наслідки можуть бути в неї?

– Стоп, зупинися. Не треба домислів і самонакруту. Я зараз приїду…

– Думаєш, варто?

– Звичайно. Ви, друзі, не ображайтеся, але ті ще істерички, обидва, – каже Тимур, вибиваючи з Даміра перший за цей день сміх. Він напружений, короткий, але він є. – Скинь адресу в месенджер, ок?

– Зараз зроблю.

Дамір ледь встигає пригадати й написати Тимуру, де саме розташована лікарня, як через матові двері заходить лікар, з яким пішла його Віталіна. Якщо Дамір трохи розуміється на людських емоціях, то в нього не дуже добрий настрій зараз…

***

Лікар виглядає втомленим, але в його рухах простежується досвідченість, яка трохи заспокоює Даміра. Чоловік із сивим волоссям і очима кольору туману діловито дивиться на годинник і потім пропонує Даміру присісти, поговорити трохи. Поки вони добираються до стільців, Дамір примудряється разів п'ять запитати, що з його дружиною, з Вітою, чи все добре?!

І коли він уже всерйоз роздумує над варіантом схопити його за грудки і трусити, доки не отримає відповіді на всі запитання, цей чоловік заговорює.

– Мене звати Лев Анатолійович, а ви…

– Дамір Олексійович Сергєєв, чоловік Віталіни, – на одному диханні відповідає він. – Як вона? Із нею все добре?

– Пацієнтка сказала, що не знала, тож… – каже він тихо, ніби самому собі, а не Даміру. – Значить, і ви не знали… – він піднімає очі. – Ваша дружина вагітна. Вона могла втратити дитину. Нам вдалося на цей момент стабілізувати стан Віталіни і плода. Я залишу її в стаціонарі, на заспокійливих і під наглядом. Пацієнтка сказала, що ви розлучаєтеся? Такий великий стрес цілком міг і стати причиною загрози викидня.