Розділ 14

Я не маятник.

Більше ні.

Вранці я відкриваю очі і думаю про це.

Я. Не. Маятник.

Я прийняла рішення і не відступлюся від нього. Досить думати, щось там зважувати. Або шукати варіанти, яких немає. Тому я сміливо беру в руки телефон і набираю номер чоловіка. Він підписаний «Коханий». Я не змінювала напис і зараз шкодую про це. Нерозумно телефонувати абоненту «Коханий», щоб обговорити розлучення. Але… якщо я почну аналізувати своє життя, я знайду там безліч дурниць і гірших…

Отже, на годиннику пів на дев'яту.

Дамір, мабуть, уже на роботі.

Добре, що він буде на роботі, а отже, розмовлятиме максимально беземоційно. Я зараз як суха гілка – пружна, тверда – але якщо трішки сильніше натиснути, уся моя воля хрумне просто посередині, залишивши від плану втечі одні тріски. І я не дозволю Даміру натиснути.

У цій розмові вестиму я.

Я прочищаю горло і слухаю гудки.

Один, другий, третій, четвертий…

На мене накочує роздратування – я ледь зібралася на один дзвінок, а доведеться пробувати знову. Або Дамір візьме й передзвонить, коли буду не готова. Чорт.

– Алло?

У нього хрипкий голос.

Чи то втомлений, чи то… До мене доходить, що він сонний. Дамір щойно відірвав голову від подушки. Я малюю в себе в голові картинку, в якій чоловік – теплий і м'який після сну – скидає з себе ковдру і тягнеться за телефоном.

– Віта? – запитує він.

– Я думала, ти на роботі, – відповідаю на автоматі. – Щось сталося?

«Захворів?» – крутиться думка.

– Усе нормально, просто… – у його паузу помістилася б тонна смислів, – мені потрібно бути на роботі по обіді, тож…

– Зрозуміло.

Всупереч моїм очікуванням, я не залишаюся спокійною, холодною, відстороненою, як планувала. Серце калатає як божевільне. Ми так давно не говорили, а зараз говоримо – майже як чужі. Напевно, це на краще. Я збираюся втекти від нього з дитиною, навіщо мені залишкові прихильності й вирване (знову, так) серце під час розмови?

– А в тебе як…

– Я дзвоню з приводу розлучення, – не даю йому сказати. – Ти мені зробив дуже боляче, Даміре. І я не хочу й далі… Формально бути з тобою у шлюбі, – відрепетирований текст звучить так, як я й планувала – повністю безапеляційно.

– Так, розлучення… – тягне він.

– Ти його теж хотів, хіба ні?

Насправді не «теж», а ще тоді.

Я стояла на порозі нашої спальні, спостерігаючи, як розліталася на шматки скляна картина під назвою «кохання», а він уже хотів розлучитися і почати шукати нову пасію. Не знаю, буде нею Марта чи хтось іще, не знаю навіть, чи була зрада реальною причиною позбутися мене, чи формальною… Щоб швидко, за раз.

– Хотів.

Не розумію, що там відбувається з Даміром. Він ледь повертає язиком у роті. Ми немов помінялися місцями – я говорю твердо, а він – мляво реагує.

– Тимур сказав, що ви вечеряли вчора…

– І що?

– Як пройшло? – явне незадоволення ковзає в його словах.

– Ніяк. Просто дружня зустріч.

Я тихенько панікую, сподіваючись, що Тимур не став посвячувати брата в подробиці. Він не потайний, але болючість спогадів зіграє свою роль.

– Даміре, коли ми підемо подавати заяви на розлучення?

Якщо я правильно пам'ятаю, юридично наш шлюб припинить існувати через місяць після подання заяви. Я не можу чекати ще довше! Мені потрібно здати аналізи, пройти ще кілька обстежень щодо вагітності. І живу я в батьків, які (особливо моя мама) можуть полізти в мою сумку і побачити там направлення з жіночої консультації. Все висить на волосині. Він мовчить. Просто мовчить.

– Давай завтра, – пропоную.

– Так сильно хочеться?

– Що? Ти там у своєму розумі? Тобі нагадати про… Марту? Про дівчину, яку ти притягнув у наше ліжко?! – я починаю кричати, надто пізно згадавши, що за стінкою сплять батьки. – І це вже не кажучи про те, що ти сказав мені потім. Фригідна, так, Даміре? Так ти сказав.

– Ні. Звісно, ні.

Вибачень я так і не почула.

– Можеш ти хоча б щось для мене зробити? Якщо кохав мене… Раніше. Давай завтра подамо заяви і закриємо цю главу. Мені боляче навіть говорити з тобою зараз.

– Не тобі одній.

Я падаю на ліжко, сподіваючись стриматися і не закричати.

Емоцій так багато і Дамір не допомагає. Він знову став самим собою, його теплий голос пестить мене, навіть коли тихо й повільно говорить не дуже приємні слова:

– Добре, о котрій ти зможеш?

– О десятій. Зустрінемося на місці, – відповідаю я і зім'ято прощаюся.

Смартфон летить на ковдру і я заплющую очі рукою. Чи було це складно? О так. Але й гордість я теж відчуваю. У хвилини розгубленості вже звично кладу руки на живіт, сподіваючись, що малятко теж відчуває це – не фізично, але духовно.