Розділ 9

Каріна сідає за стіл із чашкою, я влаштовуюсь у кухонному куточку. Напружена, сама не своя. Вчепилася в чашку так, наче в ній не кава, а скарб. Я ставлю чашку на стіл, відчуваючи, як озноб потроху відступає під дією гарячої солодкої кави. Треба заспокоїтися.

– Ти поясниш мені, чим таким незаконним займався твій Аслан?

Каріна не відриває очей від руки.

На ній золотий браслет – подарунок хлопця. Не знаю навіть, про що вона думає… Я не вважала Каріну «відкритою книгою» навіть після стількох років дружби. З нею у стосунках я теж обережна, наприклад, про минуле Аслана не просила розповісти. Не наполягала.

Тепер маю свій «інтерес».

Робота Аслана, хоч би в чому вона полягала, ключик до розгадки всіх таємниць сім'ї Сергєєвих. Моєї сім'ї.

– Приємного в цьому мало, – вона знизує плечима. – Рекет, здирство, присвоєння чужого майна, – креслить рукою «лапки».

І знову на мене накочується це дивне відчуття…

Каріна говорить про погані, дійсно погані речі, та вони здаються не такими страшними, адже в моїй голові в цей час Аслан вже вимазаними по лікоть у крові руками вбивав десятки невинних людей (разом із батьком Даміра, до речі). Моя фантазія колись доведе мене до нервового зриву, або до серцевого нападу. Точно.

– І батько Даміра теж цим займався?

Каріна киває.

– Напевно, так він і став власником найбільшої мережі дитячих центрів у місті, – припускає вона. – Вибач, що…

Я нічого не відповідаю, а сама згадую нашу першу зустріч з Даміром.

Мені небагато вдалося про нього тоді дізнатися, але… Іронічно – я почала знайомство з майбутнім чоловіком із розмови про його пришелепуватого батька.

Дамір тоді холодно помітив, що його батько має багато грошей, тож може купити будинок без знижки. Якщо Каріна має рацію, то… Пазл складається. Знаючи, як батько здобув багатство, Дамір цінував ці активи відповідним чином.

Але що б там Дамір не думав, його знання та вміння дуже допомагали батькові тримати на плаву цю вкрадену імперію.

Мені від цього стає не по собі.

Не знаю, нудить мене від правди чи починається токсикоз.

– А що з приводу дитини? – Переступаючи через себе, я пірнаю глибше.

Відчуття такі, ніби знаходжусь у величезному басейні і ось-ось відпущу бортик. Поки тримаю його руками, не так страшно, але якщо все ж таки відпущу – ситуація стане просто непередбачуваною.

– Там щось із вихованням та іншим…

– Чиїм вихованням?

Каріна піднімається і йде до холодильника, виймає коробку еклерів і закидає до рота один. Вона дивиться на мене, мабуть, бачить, що я вся застигла – як левиця перед стрибком. Зосереджена, хоч і розгублена. Хочу слухати далі.

– Даміра та Тимура.

Мого чоловіка та його молодшого брата.

– Коротше, Олексій Володимирович цей… Усі вуха продзижчав Аслану, який у нього родовід, що тягнеться вже сотні років, – продовжує Каріна. – Наскільки я  зрозуміла, Олексій був жорстким батьком.

– У чому жорстким?

– А ти що про це знаєш? – Придивляється вона до мене.

– Про дитинство Даміра?

Каріна киває та повертається за стіл.

– Ну… Він не хотів говорити про це.

– І про це також? – подруга іронічно скидає брову.

Я роблю вдих, уявляючи, як у мене разом із повітрям проникає спокій.

– Якось це дивно, ти розповідала йому все, а він… Те, що вважав за потрібне.

– Ні. Ти не права.

– Права. Ось ми зараз з тобою і з'ясовуємо. Я, виявляється, знаю про дитинство твого Даміра більше, ніж ти.

– Що тобі розповів Аслан?

Її запал згасає.

Ще секунду тому по обличчю Каріни бродило роздратування. Але вже нема.

Вона бере мене за руку, наче жаліє.

І починає говорити.

Олексій Сергєєв, каже вона, виховував своїх дітей у атмосфері повного підпорядкування. Вони не могли самі вибирати, чим займатись після школи, з ким спілкуватися і дружити, на яку секцію піти. Каріна стверджує, що Олексій мав «концепцію», як зробити з хлопчиків нормальних людей. Батько стежив за кожним кроком своїх дітей, не дозволяючи їм… Ну, просто гаяти час, як роблять всі діти. Нудьгувати, помилятися, сходити з розуму по троху – всього цього у них не було. Олексій щедро ділився своїми методами виховання дітей з Асланом, та й з рештою чоловіків, хто міг і хотів його слухати.

– Даміру діставалося більше, адже він був старшим. Надія роду.

– Що за нісенітниця…

Я не сумніваюся в словах Каріни, в словах Аслана.

Мій мозок просто не сприймає це. Зовні батько Даміра абсолютно нормальний…

– Хлопчаки Сергєєва грали у схвалені ігри, спілкувалися зі схваленими людьми. Дуже багато навчалися. Не знаю, чи було у них взагалі дитинство у повному сенсі, як у нас, – Каріна робить паузу, згадуючи, що ще сказав Аслан. – Вони для Сергєєва не дітьми були, а… Продовжувачами родоводу. Ну, і ти сама розумієш… Вони ще не завели дітей.

Вона дає час осмислити.

– Дамір та Тимур мають обов'язково стати батьками. І я впевнена, що Сергєєв старший до самої кончини робив би зі своїми онуками те саме, що з синами. Так, збоку це можна назвати «турботою», але… Ні. Турбота не має ґрат на вікнах.

І що ж виходить?

Дамір ненавидів батька за все, що він з ним зробив. За зіпсоване дитинство, понівечені мрії… Але при цьому він вчинив точно так, як хотів його батько.

Кинув свою «безплідну дружину».

***

Пізніше ввечері виходжу на прогулянку.

На місто опускаються сутінки і стає легше дихати. У кімнаті я відчувала тісноту, наче мої руки та ноги закували. Надворі краще. Швидкі ритмічні кроки звучать у такт моїм думкам (збоку можна подумати, що я не прогулююся, а кудись цілеспрямовано йду, навіть поспішаю), але вони є лише ілюзією дій, а не діями.

Пересуваючись у просторі, я не віддаляюся від проблеми, яка засіла у моїй голові. Я втомилася думати про це, мені дуже хочеться відволіктися. Але я не маю права «відволікатися», бо від ухвалених найближчими днями рішень залежить майбутнє моєї дитини. І моє.