Розділ 7

Дамір дзвонить мені.

Його дзвінок, який ще тиждень тому викликав шквал позитивних емоцій, змушує мене різко вкритися холодним потом.

Лише дзвінок.

Дамір має одну причину домагатися аудієнції зі мною.

І вона мені вкрай неприємна.

Напевно, вирішив, що його дружині настав час припинити сумувати за зруйнованою родиною, взяти себе в руки і сказати «так» на пропозицію про наше розлучення.

З огляду на те, що прямо зараз я перебуваю в жіночій консультації…

Дзвінок Даміра – справжня катастрофа.

Він набирає мені знову і знову, вганяючи в паніку.

Можливо, щось трапилося?

У нього… Або у його родини… Боже.

Це так складно.

У мене добрі стосунки з його батьками, з його братом.

Але я маю право не хотіти розмовляти.

У голові звучить голос Каріни:

«Подумай про себе, про свої бажання».

Ще одна її порада звучала так: «розкажи Даміру або їдь із міста».

Я не зробила ні того, ні іншого.

Живу і… Чекаю, що ситуація розсмокчеться сама по собі.

Начебто вона може розсмоктатися.

Поки я думаю, як вчинити, дзвінки припиняються.

За двадцять хвилин мені телефонують з роботи і цей дзвінок, на жаль, я не можу проігнорувати. Я виходжу з кабінету лікаря, який довго й уважно розпитував мене, здається, про все на світі (вік, дату останньої менструації, професію, сімейний стан, перенесені захворювання, скарги) з медичною карткою в руках. Очікую почути в слухавці голос Наталії, старшого менеджера і майже подруги.

Ох, як я різко всім знадобилася…

– Привіт, Віталіно, – вітається вона. – Щось я дивлюся ти загуляла… У відпустці.

– Ти про що?

Уявлення не маю, до чого вона.

Встигаю перебрати в голові проекти – і переконатися, що вони закінчені.

За останніми угодами клієнти мені не дзвонили, нічого не скасовували – а я всім їм дала телефон про всяк випадок.

Який сьогодні день?

Четвер. Останній день відпустки.

Все правильно.

– Чоловік твій приїхав до нас в офіс. Каже, не може додзвонитися до тебе. Не знає, де ти знаходишся. Дуже переживає.

– Що?!

У мене перехоплює подих.

Навіщо, заради бога, я знадобилася Даміру? Він розучився писати повідомлення? Господи, ні в які ворота!

Приперся до мене на роботу і зганьбив мене. Вони вирішать, що мій ідеальний, класний, добрий чоловік збивається з ніг, шукає мене, доки я десь наче гуляю.

Я важко зітхаю в трубку, ковтаю обурення.

Нехай думають, що хочуть.

– Я даю йому слухавку, – каже Наталя.

І потім чується його голос:

– Ти де?

– Ти зовсім з глузду з'їхав? – шиплю я.

Навколо мене повно людей, але вони виглядають зайнятими своїми проблемами та надіями. Я сідаю на крісло в коридорі, медична картка випадає з рук.

Щойно я думала про малюка, про вагітність…

– Навіщо ти приїхав, Даміре? Ти хоч подумав, ким мене виставив? Це я «гуляю», так? Це я погана дружина, а не ти? Це мене ти минулого тижня висмикнув із ліжка коханця чи було навпаки?! – Слова вириваються незв'язним потоком. Поки в мене не закінчується повітря.

Я намагаюся взяти під контроль дихання.

Піднімаю медичну карту.

– Ти змусила мене.

– Я?!

Боже.

Ніколи не зізнається, що облажався.

Завжди у Даміра винна я.

– Ти не брала слухавку.

– І ти не зрозумів, чому? – я майже кричу. – Та тому, що я не хочу з тобою розмовляти. І бачити тебе не хочу.

– Я хотів спитати…

Я махаю руками і перебиваю:

– Віддай Наталі телефон і йди з офісу. Передзвони мені з автомобіля і… Поговоримо, – після паузи говорю я.

Дамір не відчепиться.

Мабуть, він сподівався застати мене на роботі… Як я вчасно взяла відпустку. Розмова по телефону – ще куди не йшло, але якби я побачила його наживо, я розсипалася б на шматки. У голові у мене досі звучать його слова – усі слова.

Ті, де він звинувачує мене у холодності.

Каже, що не змогла народити.

Стверджує, що Марта тут ні до чого.

Всі його образи розривають мою голову, варто лише трохи, на секунду послабити емоційний захист, і відволіктися.

Я закінчую дзвінок і молюся всім богам, щоб Дамір не накоїв там нічого.

Не виставив мене дурепою.

Швидко виходжу з клініки, дістаюся автомобіля і падаю на сидіння.

Намагаюся перепочити, прийти в себе, щоб говорити з чоловіком з позиції стриманості і спокою. Я чекаю на дзвінок Даміра, гублюся в здогадах, що йому треба обговорити тепер… Я вся не своя.

Невже він вирішив поквапити мене з розлученням? Якщо так, то я, трясця, зовсім не знала свого коханого чоловіка.

Так чи інакше, серце у мене вискакує з грудей, втома навалюється важким тягарем. І це лише після розмови. Каріна каже, що я маю розповісти Даміру, що вагітна. А що потім? Як мені жити? Скільки років мине, перш ніж я розлюблю його, якщо він постійно крутитиметься поруч? Крутитиметься разом із новою дівчиною, яку він незабаром вибере собі.

***

– Як ти могла навіть словом не обмовитись, що потрапила в аварію? – Запитує Дамір, передзвонюючи рівно через п'ять хвилин. Його голос звучить спокійно, але я без проблем розрізняю в ньому нотки гніву, роздратування.

Мій чоловік жодного разу не підвищив на мене голос за три роки.

При цьому він легко дає прочитати свої емоції по інтонаціям.

Після знайомства з Даміром я захоплювалася цими його рисами. Я бачила, як він спілкувався з підлеглими, як спокійно реагував на побутові проблеми, щиро говорив «нічого, я все виправлю» і розуміла, що з таким чоловіком мені вже нічого не страшно.

Його питання звучить як відлуння наших минулих стосунків.

Ледве відчутний аромат парфуму, який я носила «вчора».

– Це була не аварія, а так… Невеликий інцидент, – відповідаю я.

– Але чому ж ти не сказала?