Епілог

Ми сиділи на даху багатоповерхівки. Ромка привів мене сюди, пообіцявши сюрприз. За останній місяць, проведений разом ми з ним дуже зблизилися, хоч і не надто поспішали з тим, аби офіційно розпочинати стосунки.

Він з повагою та розумінням поставився до мого прохання, не тиснув на мене й не вимагав більшого. Наше спілкування зараз базувалася на дрібних, але цінних жестах уваги, таких як: звичайна польова квітка, зірвана під час прогулянки, та дбайливо вплетена в косу, або моє улюблене лате, куплене перед зустріччю, посиденьки в гарних місцях… Випадкові доторки, тримання за руки, обійми — те, що ми зараз могли дозволити у нашому спілкуванні. Але не більше того.

Чесно зізнатися, мені було дуже добре з Ромкою, але я страшенно боялася. Виходило так, що я знову наступала на власні граблі, починаючи будувати стосунки з хлопцем, який живе в іншому місті. Та ще й в тому ж самому, в якому жив і Дамір.

Про Даміра, до речі, я чула від Стасі. Вона була дуже невдоволена поведінкою свого, вже колишнього друга. І з прикрістю повідомила мені, що після того, як Дамір повернувся до столиці взимку, вони з Настею почали зустрічатися. А потім із неприхованим злорадством додала, що розійшлися вони вже всередині весни. Що стало тому причиною, історія замовчує, але ніби-то Настя сама його й кинула.

Мені, щиро кажучи, було байдуже на них обох. Принаймні вже зараз. Переболіло, перебуло. Дамір хай собі живе своїм життям як хоче. Він прагнув свободи і нарешті її отримав. Тепер може робити з нею все, що йому заманеться.

А ось я… Я картала себе за те, що все-таки знову повторюю ту саму помилку. Я розуміла, що вже дійсно встигла закохатися в Ромку, прив'язатися до нього і відпустити його просто так буде не так вже й легко. Мій термін на переведення до іншого університету вже минув, хіба що пробувати на початку навчального року, що малоймовірно, але… Я справді не знала, як мені вчинити. 

В нашому цілковитому  розпорядженні було два місяці літа, один з яких вже минув. Ми провели його на морі, в моєму рідному місті.  А зараз — приїхали до столиці, аби побути разом трохи ще й тут. Так, ми не зустрічалися офіційно, але обидва розуміли, що все до того йшло. Ми були небайдужі одне одному, і це помічали не лише ми, а й всі інші довокла. Тож, що ми з цим робитимемо далі, я поки не розуміла, і через цю невизначеність останні кілька днів я була постійно напружена. Мабуть, Ромка це помітив і саме тому вирішив мені сьогодні влаштувати таке гарне побачення при зірках.

Я сиділа у нього між ніг, спершись на його груди спиною. Голова мою розслаблено лежала у Роми на плечі і я чула, як швидко та гучно стукає його серце. Я відчувала аромат його парфумів, який за цей час став для мене вже рідним та асоціювався з безпекою та спокоєм, відчувала тепло його тіла, яке зігрівало не гірше за вогонь. Рома тримав мою руку та повільно погладжував кісточки пальців.

Зорі над нами сяяли так яскраво та були такими великими, що здавалося — простягни руку, і вони опиняться у тебе в долоні. Я дивилася на темне небо, усіяне цими блискучими точками і думала про те, наскільки іноди в житті все буває складно. І як хотілося б, аби цих складнощів не існувало. Чому, люди які небайдужі одне одному знаходяться під одними зорями, але так далеко. Та чи є діло зорям до наших людських проблем?

— Асю, — тихий голос Роми просто біля мого вуха,  висмикнув мене з філософських роздумів, викликавши натовп мурашок по спині.

— М?

— Ти будеш моєю дівчиною? 

Не надто очікуване сьогодні питання змусило мене розвернутися та глянути  на Рому дещо насуплено.

— Чому ти питаєш зараз?

— Тому що й так вже усім все зрозуміло, лише ми ніяк не можемо визначитися, — відповів він з легкою посмішкою. — Хоча, заради справедливості – я для себе давно визначився, але терпляче чекаю твого рішення.

Я зітхнула, а тоді підвелася та підійшла до парапету на краю даху. За мить я відчула, як Рома став позаду мене, обережно взявши мене за руку.

— Що не так, Асю? — занепокоєно запитав він.

— Невже ти не розумієш? — відчуваючи, як до очей підступають сльози запитала я. — Адже це знову те саме. Знову ця клята відстань!

Рома мовчав та дивився на мене. Він не виглядав засмученим, скоріше, навпаки – задоволеним. А я не могла вловити в чому причина такого настрою.

— Це все що тебе стримує? — зрештою запитав він, усміхаючись.

— А цього недостатньо? — похмуро перепитала я.

— Ну, я думаю відстань це дійсно проблема, — киваючи, погодився він. — Але не для нас.

Я зітхнула та відвернулася, склавши рук на грудях. Звісно. З Даміром я теж була така наївна, і думала, що жодна відстань не здатна нас розлучити.

— Рома, я…

— Чекай, Асю, — він перервав мене, обережно повернувши до себе моє обличчя. — Я не договорив.

Проковтнувши клубок в горлі, я глянула йому в очі та кивнула.

— Ця проблема не для нас, тому що її не існує, — продовжив Рома. — Свій новий навчальний рік я розпочинатиму у твоєму університеті.

Сенс його слів дійшов до мене не одразу, і секунд п’ятнадцять я просто тупо дивилася на нього, намагаючись усвідомити почуте. 

— Ти… Що ти?! — вигукнула я, нарешті перетравивши його слова.