24.1

Різко розвернувшись, я побачила Рому, що стояв, тримаючи руки в кишенях шортів та всміхаючись одним куточком губ дивився на мене. Очі його були примружені від яскравого сонячного світла, але й в них читала посмішка, хоч і дещо невпевнена.

— Ромка? Ти.. що тут робиш? — розгублено запитала я.

— Ну, ти ж гукала нас в гості, ось ми і приїхали, — невимушено відповів він.

— Ми? — він стояв сам, і я все ніяк не могла зрозуміти про кого він говорить.

Його несподівана поява ошелешила мене, дещо вибивши з рівноваги, яку я, здається, щойно ледь-ледь віднайшла.

— Угу, — Ромка відступив на крок вбік, та вказав рукою кудись вдалину. 

Пригледівшись, я побачила Стасю та Сашка, які махали  мені, а поруч з ними… Алю! Вона стояла і посміхалася в усі тридцять два, задоволена, мовби мільйон виграла. Ну, подруга! Конспіраторка! Явно ж допомогла все організувати, а мені й словом не обмовилася!

— Так чого вони там стоять? — вигукнула я, розмашисто помахавши їм у відповідь.

Настрій підскочив вгору ще більше. Я відчувала, як мене переповнює щастя від цього неймовірно вдалого сюрпризу.

— Чекають на морозиво, — гмикнув Ромка. — Прийдуть скоро.

Я спостерігала за друзями з широченною посмішкою. Ромка переступив з ноги на ногу, ніби вагаючись щось запитати.

— Можу присісти поруч? — він вказав рукою на парапет і я згідно кивнула.

— Звісно, сідай.

Відвернувшись назад до моря, я взяла фанту, яку він приніс та переставила її з іншого боку. Він всівся біля мене та, спершись на руки, відкинувся назад, підставляючи сонцю обличчя. Ми мовчали, і я, щиро кажучи, не знала, що  мені робити, чи сказати, відчуваючи деяку ніяковість.

Зараз, коли він сидів поруч, я раптово пригадала про його подарунок та дещо двозначну  відповідь з цього приводу. Несвідомо торкнулася рукою браслета. Дивно, але я носила його, майже не знімаючи. І навіть особливо не задумувалася про це.

Ромка помітив цей рух та сів рівно, скерувавши погляд на мене.

— Часто його носиш? 

— Майже весь час, — всміхнулася я, відчуваючи деяку ніяковість.

— Так сподобався? — брови Ромки зметнулися вгору, а  він сам, здається, трохи напружився.

— Сподобався, — вже з більш розслабленою посмішкою відповіла я. — Але я навіть не задумуючись вдягаю його щодня. Іноді навіть сплю, не знімаючи.

Кадик на його шиї ворухнувся, видаючи  нервове ковтання.

— Я радий, що мій подарунок припав тобі до душі, — хрипкувато промовив він.

Я дивилася на нього, роздумуючи, чи варто ставити питання, яке тепер з посиленою інтенсивністю не давало мені спокою. А тоді, махнувши рукою, вирішила, що краще спитати і знати, якщо, звісно, він захоче чесно відповісти, ніж мовчати і мучитися здогадками.

— Рома… Скажи мені чесно, будь ласка, — повільно добираючи слова почала я, — чому ти подарував його мені?

Рома зітхнув та вже набрав повітря для відповіді, а я не втрималася, аби не зауважити уїдливо:

— Тільки не кажи мені знову, що ти всім таке даруєш, бо я тебе чимось стукну.

Він розсміявся, демонструючи свої милі ямочки на щоках та, здається, нарешті трохи розслабився.

— Ти права, Ась, — тихо відповів він, дивлячись на море. — Всім я такі подарунки не дарую. Хоча щодо прикрас з натурального каміння я не збрехав.

Він знову всміхнувся одним кутиком губ і замовк на якусь мить. Можливо, збирався з думками. Та я не стала його підганяти, терпляче очікуючи відповіді.

— Ти сподобалася мені, Асю, — промовив він на видосі, твердо дивлячись в мої очі. — З тієї першої миті, коли я тебе побачив.

Я відчула, як моє серце почало битися частіше. Не щодня тобі зізнаються в симпатії, а особливо — хлопець, якого ти ледве знаєш, і який ледве знає тебе. Я не була впевнена, що вже готова до нових стосунків, але й сказати, що Ромка мені геть байдужий – теж було би нечесно.

— Ромка, але ж я… — проковтувши важкий клубок в горлі, я ледве чутно промовила: — була тоді в стосунках.

— Так, — він напружив щелепи, ніби згадав про щось неприємне, але промовив тим не менш доволі спокійно: — Саме тому я ніяк не виявляв своєї симпатії. Знав, що не маю на це права і не можу так з тобою вчинити. Не хотів, аби ти відчувала ніяковість чи страждала почуттям провини. Але від подарунку втриматися не зміг.

Останнє він промовив із посмішкою, хитро позираючи на мене. Я відповіла йому тим самим.

— Знаєш, я все ж трішки переживала з цього приводу, — з ноткою загадковості промовила я.

— Так?

— Ага. Мама висунула припущення, що я тобі сподобалася, коли побачила твій подарунок.

— Не можу з нею не погодитися, — видав він смішок. 

— Еге ж. А я почала переживати про твої почуття. Що ти страждаєш через мою невзаємність.

Я повернулася до нього не стримала сміху. Рома теж розсміявся. А я замилувалася ним, розуміючи, що поки зустрічалася з Даміром — навіть не помічала перед собою хлопців, навіть якщо дивилася на них впритул.