Розділ 24

Пів року по тому

Навчальний рік нарешті залишився позаду. Останні іспити були складені, і ми з Алею сиділи на парапеті біля моря, святкуючи цю подію наливним морозивом.

— Важка була сесія, еге ж? — задумливо запитала Аля, спостерігаючи за метушнею на березі.

Погода була тепла та сонячна, і я вже мільйон разів пошкодувала, що не взяла в універ купальник. Море спокійно коливалося, облизуючи піною берег. Пляжем бігали дітлахи, ганяючись то один за одним, то за бідолашними чайками.

— З кожним курсом буде все складніше, — філософськи відповіла я Алі.

— Звучить невтішно, — пирхнула подруга.

— Як є, — я розвела руками та запитала: — Як там Ігорьок? Чи краще називати його Ігор Григорович?

Аля  пирхнула. Вона все-таки вирішила піти з ним тоді на каву. На щастя, подруга не помилилася, дослухавшись до своєї інтуїції. У Ігорька справді вже мало залишилося від тієї поведінки та характеру, який він мав у школі. Зараз він вчився на програміста  та стажувався у батьковій компанії. Ігор розповів Алі, що деякі «санкції», як він це назвав, з боку батька значно зменшили його розбишакуватість та прояснили розум. 

Хлопець взявся за голову, почав старанно вчитися і вже за кілька місяців став одним із кращих студентів на курсі. Його батько був задоволений сином, і дав тому можливість проявити себе у його власній компанії. До того ж, стажування оплачувалося, тож Ігор став самостійно заробляти і таким чином ще й зрозумів ціну грошам, яких завжди мав вдосталь, не замислюючись над тим, як саме вони заробляються.

— Майже все літо працюватиме, — відповіла Аля. — У багатьох робітників  якраз відпустки, тож він тепер то тут, то там на заміні.

— Батько вирішив вижати з нього усі соки, — всміхнулася я.

— Нічого, йому піде на користь, — гмикнула Аля.

З батьками Ігоря вона вже познайомилася, і вони, здається, взаємно сподобалися одне одному. Я була щиро рада за подругу. Добре, що в неї налагоджується особисте життя. Головне, щоб наміри Ігоря справді були серйозними.

— Сувора ти дівчина, Алевтино, — підколола її я. — Зовсім не жалієш бідолашного хлопця.

— Теж мені бідолашний, — пирхнула вона. — Всім би такими бідолашними бути.

Тихенько посміюючись з її жарту, я подумала, що вони одне одному все ж надзвичайно пасують. Аля з нього мотузки може крутити за бажання. А Ігор їй ледве до рота не заглядає. Хто б міг подумати взагалі, знаючи його та їхній невдалий досвід стосунків в минулому. 

— Що ти надумала щодо переведення? — несподівано запитала мене Аля. — Будеш пробувати?

Цю тему ми піднімали вкрай рідко. Після розриву з Даміром я сказала Алі, що, мабуть, все ж хочу спробувати пожити у столиці. Тепер вже виключно заради себе, а не заради нього. Проте перший адреналін після нашого розставання минув, емоції вляглися, і я вже не була така певна в тому, що це справді гарна ідея. 

Так, столиця відкривала двері до більшої кількості можливостей, але адаптація в новому середовищі, серед незнайомих людей та вулиць вимагала часу та ресурсу. І якщо на наявність першого я не жалілася, то друге… Здається, за ці пів року мій внутрішній ресурс досі так і не відновився повною мірою. І я розуміла, що навряд чи переїзд мені в цьому посприяє та піде на користь.

Аля була дуже обережна, коли розмова заходила за цю тему, тому що розуміла, наскільки вразливим для мене є це питання.

— Ні, — зрештою відповіла я.

Аля помітно розслабилася, здається, навіть плечі опустила та видихнула полегшено. Я й сама відчула, ніби всередині нарешті розвіявся важкий тягар невизначеності. Виходить, і подруга весь цей час також переймалася і нервувала з цього приводу.

— Це чудово! Я дуже рада! — Аля рвучко обійняла мене, ледве не вибивши з рук морозиво.

— Спокійніше, — розсміялася я. — А то доведеться мені нову порцію морозива купляти.

— Та без проблем! — вигукнула подруга. — До речі, щось мені пити захотілося. Збігаю в магазин. Тобі щось купити? 

— Візьми фанту, — попросила її, вирішивши, що раз святкувати сьогодні завершення року шляхом підвищення цукру в організмі, то вже на повну.

— Я миттю!

Аля перекрутилася, зіскочила з парапету та зникла десь за моєю спиною. Я продовжувала спостерігати за життям, яке вирувало на пляжі. Зараз мені взагалі не хотілося думати на жодні серйозні теми, приймати якісь важливі рішення чи розв'язувати складні життєві завдання. Зараз хотілося просто вдихати свіже морське повітря, відчувати тепло кам’яного парапету під собою та сонячний доторк літа до шкіри.

Почувши поруч з собою якийсь шурхіт, і повернула голову та побачила пляшечку фанти на парапеті.

— Швидко ти, — гмикнула я. — На космольоті літала?

— Та ні. Потягом, — відповів знайомий чоловічий голос, а я, від несподіванки таки випустила своє морозиво.