23.2

Рома

— Що з рукою? — не встиг я відреагувати, як Стася вхопила мене за руку, роздивляючись почервонілі кісточки пальців.

— Нічого, — буркнув я, висмикнувши руку.

Сестра примружилася, уважко окидаючи мене поглядом.

— Якщо не скажеш, у що вляпався — перед мамою покривати не буду, — суворо промовила вона.

— Ні у що я не вляпався, — я відставив склянку на стіл та розвернувся, прямуючи  на вихід з кухні. 

До чого ж невчасно я вийшов попити води. Я був певен, що Стася мене не закладе мамі за будь-яких обставин. Але ж вона й не відчепиться від мене зі своїми розпитуваннями, аж поки не отримає правди.

Всередині мене все ще кипіла злість. Даміра хотілося розчавити й розмазати по стіні. Я ледве стримався, аби зупинитися лише на одному ударі. Не знаю, якими примхами долі ми взагалі зустрілися сьогодні в тому клубі, але коли я побачив його там, на танцполі з тією його партнеркою… Лише сліпий міг би не помітити, як вона на нього вішається. І це знаючи, що в нього є дівчина! Яка ж підступність та лицемірство!

А він? Теж не кращий, бо дозволяв це все робити. Я ніяк не міг відвести від них погляду, відчуваючи, як всередині піднімається злість на Даміра, образа за Асю… І коли стався той поцілунок — я вже просто не контролював себе. 

Костик, схоже, теж був не в захваті від вчинку Даміра, але поводився куди стриманіше ніж я. Підлетівши до Даміра я навіть не думав. Просто зробив те, що хотів зробити ще з новорічної ночі, коли випадково підслухав розмову Стасі та Сашка з Асею.

Він не мав жодного права так вчиняти з нею. І так, я цілком усвідомлюю, що на Асю теж жодних прав не маю, але дозволити й далі принижувати її таким чином на очах у всіх знайомих я теж не міг.

Коли вона стала для мене такою важливою? Я ставив собі це запитання який день поспіль, так і не знайшовши поки конкретної відповіді. В той момент  коли вона вийшла з потяга? Розпашіла, усміхнена, у пухнастій шапці, схожа на ношорошеного горобчика… Чи може тоді, коли сміялася так щиро й безтурботно, крокуючи засніженими столичними вуличками? Чи під час першої поїздки в метро? Вона була така налякана та стривожена, що мені хотілося притиснути її до себе та  загорнути в свою куртку, заховавши від усього світу.

Або, можливо, це було в ту мить, коли вона так натхненно та захоплено летіла на ковзанах, не стримуючи щирої щасливої посмішки? Чи коли із непідробним захватом гуляла ярмарком?

Я не був певен… Але одне знав точно: з тієї самої миті як я її побачив, вже не міг викинути з голови.

Не знаю, на що я розраховував, коли дарував їй браслет. Мабуть, що вона не приглядатиметься сильно і не розпізнає, що то срібна підвіска а не звичайна біжутерія. Проте вона виявилася спостережливою, а я не знав що й відповісти, аби й не поставити її в незручне становище, й не відштовхнути.

Зрештою, тоді це не мало жодного значення. Але зараз, здається все змінилося. І у мене, можливо, навіть з’явиться шанс. Проте діяти грубо та з натиском я теж не збирався: Асі потрібен буде час, якщо в Даміра все ж таки вистачить сумління та честі, і він  розірве з нею стосунки. Або ж... вирішить, що він йолоп і припинить так поводитися, згадавши, що він вже має дівчину. Такий варіант розвитку подій я теж розглядав. Він, звісно, не грає мені на руку, але найголовніше — аби Ася була щаслива. Все інше неважливо.

Я впав на ліжко, немиготливо дивлячись на стелю. Цікаво, якими шляхами далі поведе нас доля?  І чи перетнуться вони ще колись?

Ввечері наступного дня, я отримав підтвердження тому, що Стася вміє досягати свого, коли захоче. Ну і ще того, що вона страшенна причепа.

— Я бачила Даміра, — промовила вона, склавши руки на грудях.

— Це не дивно, адже ти повернулася з Палацу Спорту, — спокійно відповів я, вже знаючи, до чого вона веде. — Наскільки мені відомо, сьогодні Сашко знімав останнє шоу цього сезону.

— Не клей з себе дурня, Романе! — похмуро вигукнула вона, ткнувши мене пальцем в груди. — У нього синець на пів обличчя!

— А я тут до чого? — відповідав незворушно, вже розуміючи, що й так доведеться розповісти їй правду, якщо вона вже сама її не знає. 

Але ж не здаватися аж так швидко.

— Рома, — загрозливо промовила вона.

Довгу хвилину вона свердлила мене поглядом, похмуро звівши брови. В цю гру я вмів грати. І на образ «суворої старшої сестри» у мене вже виробився імунітет років так з п'яти. Стася теж це розуміла, тому, зітхнувши, спокійно і дещо втомлено промовила:

— Розкажи мені, будь ласка. Ти ж знаєш: що б не трапилося, я завжди буду на твоєму боці.

— Думаю ти і сама  все знаєш, — знизав я плечима.

Стася мовчки дивилася на мене. Я був впевнений, що вона справді вже давно здогадалася про мої почуття до Асі.

— І за що ж отримав Дамір?

— Спитай у будь-кого з групи. Якщо навіть хто й не був там вчора — сьогодні однаково вже всі знають.

Стася важко зітхнула та обійняла мене.

— Дурко ти, Ромка, — тихо промовила вона. — Але я завжди тебе підтримаю. Щоб не сталося.