Розділ 21

Час пролетів зі швидкістю світла. І ось, вже настав день зимового балу. 

Сьогодні, якраз після обіду мав приїхати Дамір, і я дуже сподівалася, що він встигне на свято, адже, на жаль, він не був ще на жодному заході, який я проводила чи де брала активну участь.

Разом з Алею ми підібрали мені справді чарівну сукню: з ніжно-салатового шовку та фатину з блискітками, вона видавалася повітряною та казковою. Аля заплела мені волосся, утворивши якусь неймовірну конструкцію з переплетених дрібних та крупних кіс. А вечірній макіяж доповнив образ, надаючи мені дійсно вигляду якоїсь принцеси з мультфільма. Аля також сяяла не менше, вдягнувши насичено-зелену сукню, (так, щоб ми з нею були в одній кольоровій гамі), зробила зачіску і трохи яскравіший за мій макіяж.

І ось ми з нею стояли у вестибюлі перед дзеркалом та милувалися собою.

Щасливо всміхнувшись, ми перезирнулися.

— Ходімо, підкоримо цей бал!

Аля простягнула мені долоню і я, вхопивши її, рушила вслід за подругою.

Зала сяяла та переливалася вогнями й відблисками від яскравих прикрас. Студенти любили це свято, тож людей було дуже багато. Він різнокольорових суконь та костюмів миготіло в очах. Я залишила Алю біля столика з закусками та рушила закуліси, де мене мав чекати мій співведучий.

В маленькій наплічній сумочці лежав телефон, і мені постійно здавалося, що він вібрує. Тож я ледь не щоп’ять хвилин витягала його звідти та перевіряла.

Проте поки що це було лише чи то грою моєї уяви, чи то відлунням гучної музики. Я очікувала на дзвінок від Даміра. Останніми днями нам все ніяк не вдавалося нормально поговорити: то він був зайнятий, то я.

А сьогодні він лише написав повідомлення зранку, що виїхав, і, зіславшись на те, що телефон має мало заряду, повідомив, що подзвонить вже після приїзду додому. Я попросила його зазирнути на наше свято хоча б на кілька хвилин, розуміючи, що він буде втомлений з дороги. Але так хотілося присвятити його у це своє студентське життя. На це він лише відповів: «Добре».

І ось свято вже розпочалося, ми з Андрієм виголосили урочисті слова відкриття, і далі починалася розважальна програма. Там ми брали участь доволі опосередковано, але мали бути майже весь час, поки не закінчиться урочиста частина, на місцях для ведучих.

Рука моя майже весь час лежала на сумці, проте телефон залишався безмовним.

Коли розпочалася друга частина святкування, і ми з Андрієм були вільні покинути сцену, я витягла телефон та рушила в бік виходу з зали. 

Набравши номер, я стала, спершись о поручні, в очікування відповіді. Гудок, ще один, ще. Абонент не відповідає. Я набрала ще раз, але результат той самий. Можливо, щось трапилося?

Я ходила коридором з боку вбік, нервово стискаючи телефон в руці. Я відчувала, як всередині почав накочувати холод, а руки дрібно затрясло ніби під самою шкірою. Кінчики пальців поколювало, і це неприємне відчуття почало підійматися все вище й вище, доходячи аж до потилиці.

О ні, тільки не зараз. Скинувши черговий виклик, адресований Даміру, я швидко набрала Алб, в надії, що вона все ж тримає телефон при собі та побачить мій дзвінок. 

З кожною хвилиною я все менше відчувала власне тіло. Воно ставало ватяним та «колючим», дихання вже збилося, а грудну клітину та шию почало з силою стискати.

З останніх сил я дійшла до крісла та впала в нього. «Дихай, Асю, дихай», — повторювала я мов мантру, намагаючись повернути собі контроль над власним тілом.

У вухах почало гудіти, і мені здавалося, що у приміщенні стрімко закінчується повітря. Внизу живота лоскотали та закручувались невидимі щупальця, піднімаючись вгору аж до самого горла.

— Асю, — ніби крізь вату почула я голос Алі. — Асю, дивись на мене, чуєш?