Розділ 10

— Твою ж за ногу… Стасю, вставай, проспали!

Я підскочила з ліжка, глянувши на екран мобільного, де висвічувалося кілька пропущених дзвінків від Даміра. Швидко розблокувала телефон та набрала номер.

— Асю? Ти де пропала? — в голосі Даміра відчувалися нотки роздратування. 

— Вибач, Мірчику, — щиро перепросила я, — Будильник не спрацював, і ми проспали.

— Нічого собі ви спите, — пробурчав він. — Я дзвоню, щоб попередити, що ти маєш бути готова на першу годину. 

Я глянула на годинник: десята тридцять. 

— Гаразд, я думаю, встигну. Нам потрібно ще заскочити в одне місце неподалік, — протараторила я, розштурхуючи Стасю, яка ніяк не хотіла прокидатися.

— Постарайся не затримуватися, ми не можемо надовго займати Костиного брата, — з незвичною твердістю в голосі сказав він.

— Добре, — швидко погодилася я, стягуючи зі Стасі ковдру. — О першій я буду готова.

— Домовились, — вже м'якше відповів Дамір. — Цілую, до зустрічі.

— До зустрічі. Цьом.

Я завершила виклик та відкинула телефон на свою половину ліжка.

— Вставай, сонько, нам ще по сукню йти! — не полишала я спроб розтормошити Стасю.

— Яку сукню? — глухо спитала вона з-під подушки, під яку засунула голову. 

— Святкову! 

Стася прибрала з себе подушку та ліниво розплющила одне око.

— Котра година?

— Пів на одинадцяту, — відповіла я, вдягаючи джинси. — Я маю бути готова на першу, а сукня ще навіть не приміряна жодна!

— От чорт, — мляво промовила вона і все ж відірвалася від ліжка, вставши й почовгавши до стільця, на спинці якого висів її одяг.

— І чого мама не розбудила? — сонно пробурмотіла вона.

— Не знаю, — я швидкоруч намалювала вії і зараз виводила стрілку. — Але добре, що ми маємо хоча б півтори години в запасі. Ти казала, у вас тут на районі є торгові павільйони з одягом?

— Угу, є, — Стася позіхнула, повільно вдягаючись. 

— Тоді ми маємо встигнути, — оптимістично заявила я, сподіваючись, що так воно й буде.

Та коли ми прийшли до тих павільйонів, мої очікування розбилися об сувору реальність. Залишити купівлю сукні на тридцять перше грудня було кепською ідеєю. Схоже, найгарніші сукні вже давно розкупили, і вибір був настільки жахливим, що я вже всерйоз роздумувала, а чи не лишитися мені на святкування у джинсах та светрі.

Проте в одному з останніх павільйонів нам все ж пощастило, і я придбала гарну сукню з ніжно-фіолетовим мереживним верхом та темнішого відтінку спідницею-дзвіночком. Лінію талії оперезувала широка оксамитова стрічка з об'ємним бантом ззаду. Сукня, хоч і була доволі простого крою, але виглядала святково та гарно на мені сиділа. 

Спакувавши свою покупку, я зиркнула на годинник. Дванадцята двадцять.

— Доведеться бігти, — порадувала я Стасю і стрімголов полетіла в бік її дому. Вона поспішила за мною, ледве встигаючи. Дорогою ми кілька разів ледь не впали, підслизнувшись на надто добре утоптаному снігу, але встигла добігти за чверть до першої.

Розпашілі і засапані, ми влетіли в квартиру. Я скинула чобітки та побігла до Стасиної кімнати, адже деякі мої речі ще слід було спакувати в сумку. Зранку ми так поспішали, що я про це навіть не подумала.

— Що за ураган? Дівчата, все в порядку? — з коридору долинув голос Алли. 

— Так, мамо, все добре. Асю мають забрати о першій, ось ми і поспішаємо.

Стася якраз заходила слідом за мною в кімнату, важко відсапуючись.

— Капець, я ледве дихаю, — вона плюхнулася на стілець, тримаючись за бік та страждальницьки кривлячись.

— Терпи, терпець тебе шліфує, — цю мудрість з інтернету завжди можна прикласти до будь-яких життєвих ситуацій.

Я поспіхом закидала речі в свою сумку, і туди ж запихнула пакунок із сукнею.

Якраз у цю мить задзвонив телефон.

— Так, Мірчику, — я тримала слухавку плечем, намагаючись застібнути блискавку на сумці.

— Ми під’їжджаємо до торговельного центру, ти вже зібрана? — почулося в телефоні.

— Т-так, — прокрехтіла я, врешті застібнувши сумку. — Звісно, зібрана.

Стася іронічно здійняла брови, все ще тримаючись за бік.

— Добре, тоді виходь і чекай нас біля головного входу в центр.

— Е-ем, — зам’ялася я, виносячи в коридор до дверей сумку за сумкою. — Я думала, ви під'їдете до Стасі…

— Та ми і так майже тут. Брат Кості каже, щоб прямо до неї доїхати, треба багато об’їжджати, та ще й у корок десь можемо потрапити. Швидше буде біля торговельного центру, це за квартал.

— Але… як же я все дотягну? — я геть розгубилася, бо не розраховувала, що мені доведеться ще кудись йти з цими клунками, перш ніж мене заберуть.

— Попроси Рому, хай допоможе, скажи, що буду винен йому, — запропонував Дамір.