9.4

Дамір вийшов з роздягальні в той момент, коли я вже встигла відійти від першого шоку і трохи заспокоїтися. Новина про те, що він святкуватиме Новий рік у Насті, вибила мене з колії.

Я бачила, що Стася теж щиро засмучена з цього приводу, адже вони потоваришували ще на першому курсі й відтоді всі свята зустрічали однією компанією: Стася, Сашко, Ада з її хлопцем, Дамір та Костик. Іноді з ними ще був Рома, як розповідала Стася, але частіше — лише вони вшістьох. 

Тим незрозумілішим було рішення Даміра та Кості цьогоріч порушити традицію. Я вмить відчула, що насправді зараз дуже малою часткою знаходжуся в житті свого хлопця. І чи знайдеться мені тепер взагалі в ньому місце?

— Не хвилюйся, — Стася погладила мене по плечу, впевнено промовляючи: — Головне, що ти будеш у новорічну ніч з Даміром. А наступного дня ми обов'язково зустрінемося та погуляємо усі разом.

Я лише невпевнено кивнула. Саме тоді двері роздягальні відчинилися, випускаючи в коридор вже перевдягнених у звичний одяг хлопців. Одними з останніх вийшли й Дамір з Костиком.

— Ну що, ходімо? — весело промовив Дамір, обіймаючи мене однією рукою за плечі. — В нас геть мало часу, маємо бути в частині до десятої, тож встигнемо лише провести вас до метро. 

Ми рушили коридором неструнким строєм. Позаду нас про щось весело сперечалися Ада з Костиком. Стася та Сашко тихо перемовлялися, йдучи під руку. Вихопивши момент, я повернулася до Даміра та тихенько запитала:

— То які плани на завтра? Май на увазі, у мене купа сумок з консервацією та бужениною від твоєї мами.

Намагаючись говорити якомога невимушеніше, я хихотнула, хоча на душі все ще був неприємний осад.

— О-о, то ти ще й з передачкою! — Дамір притиснув мене міцніше, сміючись. — Як же ти все дотягнула сама?

— Та не сама. Спочатку тато мене у потяг завантажив з цим усім, — як могла, підтримувала я його жартівливий тон. — Потім мені допоміг чоловік з плацкарту напроти. Ну а до Стасі вже це все тягнув Рома. 

— Мабуть, він не був в захваті, — гмикнув Дамір. 

— Це вже точно, — пробурмотіла я, згадуючи кумедну реакцію Стасиного брата. — То як щодо завтра? Я так розумію, ми будемо зустрічати Новий рік десь на квартирі?

— Настя запросила нас до себе. Вона орендує двокімнатну квартиру з сусідкою, — невимушено відповів Дамір.

— Я думала, ти будеш на Новий рік із цією компанією, — я махнула головою, вказуючи на тих, хто йшов позаду нас.

Мені хотілося побачити його реакцію, зрозуміти для себе бодай щось, бо поки що у мене були лише сумніви та власні нав'язливі думки, які перекрикували здоровий глузд.

— Так, ми збиралися бути разом, але плани змінилися.

М’язи його обличчя злегка смикнулися, ніби він сильніше необхідного стиснув щелепи. Схоже, ця тема йому неприємна. «Або не хоче обговорювати це зі мною» — наздогнала мене думка, від якої й так паскудний настрій, погіршився ще більше.

— То мені потрібно буде кудись під'їхати, чи ти сам за мною приїдеш? 

Мені дуже страшно було почути зараз у відповідь щось типу: «Вибач, Асю, але Настя тебе не запрошувала» або «Ти знаєш, зустрінь може Новий рік зі Стасею і компанією, а після вже побачимося». Через ось це відчуття, ніби я тут чужа і мало дотична до реального життя Даміра, дурні думки буквально заполонили мою голову.

Та, на моє полегшення, вони залишилися лише думками.

— Ми заїдемо по тебе машиною. Старший брат Костика пообіцяв завтра нас повозити куди треба.

— Супер, — майже щиро всміхнулася я. — Не доведеться знову тягнути ці торби.

Ми нарешті забрали свій верхній одяг у гардеробі та вийшли з Палацу спорту. Надворі вже був глибокий вечір, але вулиці лишалися світлими, завдяки гірляндам, лампочкам та найрізноманітнішим фінуркам, що світилися різними кольорами.

Ось би зараз на Центральну площу, побачити ялинку. Уявляю, яка вона гарна з усіма цими вогниками.

Дамір та Костик спустилися з нами в метро та стали прощатися.

— Завтра зранку подзвоню, скажу, о котрій ми під’їдемо, але орієнтуйся приблизно на обідній час, — промовив Дамір, обіймаючи мене двома руками.

Ми поцілувалися на прощання, і вони з Костиком, який знову патетично вклонився, рушили на протилежний бік: їм необхідно було проїхати кілька станцій та пересісти на іншу гілку. Ми ж їхали без пересадок.

— Ходімо, — усміхнулася мені Стася і потягнула до вагона, який щойно прибув.

Я пішла за нею, знову відчуваючи між нами з Даміром відстань. Проте тепер — не фізичну. Відстань була між нами самими. І я ніяк не могла передбачити, чи вдасться нам скоротити її до колишніх розмірів.