Розділ 9

Глядацька зала була повна. Подивитися на шоу прийшли і молодь, і старші люди і сім'ї з дітьми. 

Сама зала та сцена були прикрашені просто чарівно: все у вогнях, великих блискучих фігурках та штучному снігові. На одній половині сцени — величезний піратський корабель, а зі стелі звисали найрізноманітніші мотузки та мотузкові сходи.

Я дивилася на це все і всміхалася, хоча й відчувала, що на душі залишився легкий осад. Можливо, я просто занадто багато очікувала від цієї зустрічі. Сама собі намалювала в голові ідеальну картинку, яка не мала нічого спільного з реальністю. Проте… Мені здалося, що Дамір мені не надто зрадів.

Він був такий ошелешений: жодної посмішки, жодного щастя в очах чи міцних обіймів. Я ж — уявляла як він, помічаючи мене, завмирає на мить, а потім підхоплює на руки, кружляє, посміхається… Цілує та міцно обіймає, розповідаючи, що я зробила найпрекрасніший сюрприз у світі.

Проте цього не сталося. Натомість я побачила на його обличчі зовсім не те, на що сподівалася. Але, може, я просто неправильно сприйняла його реакцію? Не знаю.

Від того моменту, як ми увійшли та сіли до глядацької зали я почувалася дуже некомфортно. Коли я вчора приїхала та познайомилася зі Стасею та її сім'єю, я навіть не відчувала, що знаходжуся в незнайомому місці та, по суті, з незнайомими людьми. Все здавалося таким затишним, теплим, рідним. 

Зараз же, дивлячись довкола на цю залу, декорації, глядачів, я почувалася чужою. Ніби я пазл з іншого набору, який взагалі не пасує до цієї картинки.

— Гей, ти в порядку? — Стася зазирнула мені в обличчя, поклавши долоню на мою руку. 

Лише зараз я звернула увагу, що напружено стискаю руками коліна та сиджу в надто неприродній позі. Змусивши себе розслабитися та розтягнути губи в посмішці, я відповіла:

— Так, Стасю, звісно. Це просто хвилювання.

Стася слабко всміхнулася, продовжуючи пильно вдивлятися в моє обличчя. Я ж намагалася виглядати якомога невимушеніше.

— Гаразд, — врешті погодилася вона, хоча, здається, її не сильно переконала моя гра. — Але якщо ти хвилюєшся за Даміра, я тебе запевняю: він професіонал своєї справи, і все зробить як треба. Тобі лишається лише дивитися та отримувати задоволення.

— Добре, — я кивнула та знову глянула на сцену. 

З хвилини на хвилину мала початися вистава. Підлогою сцени ковзали промені прожекторів, а музика стала грати дещо голосніше. 

— А ти чому не виступаєш? — я повернулася до Стасі, згадавши, що хотіла в неї запитати.

— Не підходжу на це шоу, — вона знизала плечима і всміхнулася: — І не шкодую, бо я аж ніяк не мріяла провести усі канікули у тренувальний залі.

Приміщенням пронісся гучний, поставлений голос диктора:

«Пані та панове! Вітаємо вас на нашому шоу! Влаштовуйтесь зручніше, відкладайте телефони та готуйтеся насолодитися неймовірно-видовищними виступами нашої талановитої столичної молоді!»

В залі почулися бурхливі оплески. Ми з дівчатами також аплодували з усіх сил та вигукували на знак підтримки. Раптово зала поринула у темряву, а потім з’явився самотній промінь прожектора, який освітив дівчину в костюмі сирени, що стояла посеред сцени. Музика залунала гучніше, а люди в залі затамували подих.

Шоу почалося.