8.1

Палац Спорту вражав своєю величчю: висока та довжелезна будівля світло-сірого кольору, панорамні вікна та різнокольорова підсвітка вгорі. На тлі прикрашеного новорічними фігурами та вогнями парку навколо він виглядав не менш святково та яскраво. 

Чим ближче ми підходили до входу, тим більше хвилювання я відчувала. Після усіх цих днів планування, підготовки та таємничості, для мене дуже важливим було, аби те, заради чого це все робилося, пройшло ідеально.

— Не хвилюйся ти так! — Стася легенько смикнула мене за руку, зазираючи в обличчя. — Все пройде чудово.

— Так. Так, я знаю, — я всміхнулася і, глибоко вдихнувши, увійшла слідом за дівчатами до Палацу Спорту.

Всередині він був не менш вражаючим, ніж зовні. Світлий, просторий хол, афіші та дзеркала на стінах, новорічні декорації та пишна ялинка.

— Тут так гарно, — промовила я, роззираючись.

За сьогоднішній день я отримала так багато нових емоцій та вражень, що вони, здавалося, вже просто не вміщалися у мене всередині. 

— Так, цьогоріч вони на диво розстаралися, — підтримала Ада.

— Ходімо, потрібно здати одяг у гардероб.

Стася потягнула нас у бік стійки, за якою приймали речі. Ми зняли свої куртки, пальта, шапки та по черзі передали привітній, усміхненій жінці. Отримавши кожна по металевому жетону з номером, рушили, як пояснила Стася, за лаштунки, в бік роздягалень.

Ми йшли коридорами, постійно кудись звертаючи, і мені здавалося, що ми йдемо якимось замудреним лабіринтом. Без Стасі і зі своїм топографічним кретинізмом я б шукала правильну дорогу, мабуть, до старості.

В одному з коридорів нам назустріч вийшов якийсь хлопець у костюмі пірата. 

— О, які люди! Стасю, Адо, якими вітрами?

— Привіт, Костику.

Він обійняв по черзі дівчат, а тоді помітив мене:

— А що це за красуня з вами? — промовив він звабницьким тоном. — Здається, ми ще не знайомі.

Він зробив крок до мене, простягаючи руку та привабливо всміхаючись.

— Притримай коней, Дон Жуане, — вперши долоню йому в груди, промовила Стася. — Це Ася, дівчина Даміра. Приїхала сюрпризом, тож будь ласкавий, не патякай поки що.

Костя одразу ж випростався, заклав руку за спину та театрально вклонився, промовивши з тією ж чарівною посмішкою:

— Радий познайомитися, Асю, — і змовницьким голосом додав: — Слів про красуню назад не забиратиму.

Стася з Адою на це лише звели очі до неба та похитали головами. Поки ми йшли до місця призначення, Костя почав розпитувати Стасю про Сашка (той працює фотографом та якраз зніматиме сьогоднішнє шоу) та розповідав усілякі дотепності.

Дійшовши до чергового повороту, Стася притримала мене рукою, та звернулася до хлопця:

— Костику, йди глянь, чи Дамір у роздягальні. Кинеш смс.

Костя підморгнув та зник за рогом. За мить почувся гул голосів, який одразу ж стих після стуку дверей.  

Телефон Стасі дзвенькнув, і ми всі схилилися до екрана:

«Він тут»

Два коротких слова, від яких я відчула, як серце починає стукати в горлі, а дихати стає важче.

«Я затримаю, щоб вийшов останнім», – наступне повідомлення від Кості.

У цю ж мить двері роздягальні за рогом відчинилися, і хлопці галасливою зграйкою рушили коридором. Проходячи повз нас, вони віталися зі Стасею та Адою і з цікавістю поглядали на мене.

Стася, яка стояла так, щоб бачити двері роздягальні, махнула мені рукою, і я, тремтячи від хвилювання усім тілом, зробила крок, виходячи з-за рогу.

— Сюрприз!