7.2

Вечеря була надзвичайно смачною та ситною. Мама Стасі та Роми наготувала стільки, що стіл ломився під вагою страв. І хоч я їла в потязі, але від запаху та вигляду їжі в животі заурчало, а щоки мої, мабуть, стали ще червонішими, ніж були з морозу.

— Сідай, Асю, — Алла доставила на стіл четверту тарілку та вказала мені на місце в голові столу. — Ти ж, певно, зовсім зголодніла.

— Трошки є, — я сіла на вказане місце та потягнула носом. — Але навіть якби не була голодна, все одно б щось з'їла, бо цим апетитним ароматам неможливо опиратися.

— І не потрібно! — Алла підтримала мій жартівливий тон та почала нарізати м'ясо. — Перший шматочок — гості.

Вона поклала мені на тарілку шматок курки та, охнувши, обережно запитала:

— Ти ж їси м'ясо? Бо я геть забула спитати.

— Їм, — щиро всміхнулася я, — Переважно курятину, тож потрапляння якраз в яблучко!

Алла кивнула, спритно нарізаючи м'ясо та розкладаючи його усім на тарілки.

— Яблука, до речі, теж є, скажи, якщо захочеш, — додала вона.

Стася не витримала перша та розсміялася, і ми всі, включно з Аллою, підхопили її сміх.

— Мама просто вічно хвилюється, щоб ніхто не залишився голодним, — промовила Стася.

— Це так, — згодилася Алла. — Всі мають бути в теплі та ситості.

— Моя мама теж так каже, — відгукнулася я. — На всі свята переживає, що немає що їсти, а друзі сміються, що цим її «немає що їсти» можна пів міста нагодувати.

Над столом знову пролунав сміх, який зрештою суворо перервала Алла:

— Усе, діти, їжте, розмови потім.

Ми розпочали вечерю, стукаючи приборами по тарілках та зрідка перекидаючись короткими фразами. Алла все прагнула підкласти мені їжі. 

— Асю, може, салатику ще? Або картопельки? О! В мене ж там ще канапки, а я їх забула на стіл виставити!

Ми з цього лише тихенько посміювались. Врешті я зрозуміла, що більше не можу з'їсти ані шматочка, як би це не було прикро, зважаючи на надзвичайно смачні страви. 

— Дякую вам, Алло, — відкинувшись на спинку стільця сказала я. — Боюся, мені доведеться тепер спати за столом, бо я наїлася так, що не можу встати!

Стася з Ромою підтримали мене слабкими вигуками і з кряхтінням почали виходити з-за столу.

— Дякую, мам.

— Дякую. Може, допомогти тобі з посудом?

— На здоров'я, діти! Йдіть, відпочивайте, знайомтеся нормально. Я сама впораюся.

Відмахнувшись від подальших спроб нав'язати їй допомогу, Алла взялася прибирати зі столу.

Ми ж рушили до кімнати. Ромина кімната знаходилася просто навпроти Стасиної, тож перед дверима в коридорі ми й розійшлися.

— Я перший в душ! — вигукнув він, перед тим, як захлопнути двері.

— Гівнюк, — беззлобно промовила Стася. — Ходімо, маємо час полежати й попліткувати.

Стасина кімната виглядала дуже затишно. М'яке велике ліжко з балдахином, на стінах — постери улюблених гуртів, гітара та невеличкий стіл біля вікна.

— Класно в тебе! — поділилася я щирим захопленням.

— Дякую! Люблю свою кімнату. Для мене це — моє безпечне, комфортне місце.

Стася почала розпитувати мене про навчання, сім'ю, наше місто. Ділилася й різними кумедними випадками зі свого студентського життя, розповідала про їхню акробатичну групу.

— Я не знала, що у Даміра з’явилася нова партнерка, поки він не проговорився, — я вирішила все ж дослухатися до Алі та розпитати трохи про цю Настю. Вже хто-хто, а Стася її точно знає.

— Так, їх об'єднали, бо головна пара, можна сказати, розпалася через травму Олі, а Антон не захотів виконувати партію ні з ким іншим. Тому так і вийшло.

— Зрозуміло, — замислено промовила я, не знаючи, як тактовно спитати те, що мені потрібно.

— Хочеш спитати щось про Настю? — Стася вирішила мою дилему сама.

Я кивнула, а вона лише розсміялася.

— Не соромся, це нормально — хвилюватися та ревнувати. Особливо у вашій ситуації стосунків на відстані. Проте я не можу нічого тобі розповісти. Настя для мене — темна конячка. Не надто балакуча, не надто емоційна, принаймні, при всій групі. Але ж у них ще індивідуальні заняття є з тренером, тож… Свою думку про неї я ще не сформувала.

— Дякую, — я всміхнулася та взяла її за руку. — Я дуже рада, що ми познайомилися. 

— Я теж, — на щоках Стасі знову з'явилися ті самі чарівні ямочки. Я дивилася на неї і розуміла, що з мого першого дня в столиці я отримала те, на що й розраховувати не могла: приязність, тепло, підтримку і, здається, нову подругу.