7.1

До будинку Стасі та Роми ми добиралися ще близько сорока хвилин. І це ще пощастило, що станція метро знаходилася поруч із залізничним вокзалом.

Через власну клаустрофобію мені було трохи страшно їхати в метро, і я всю дорогу була напружена. Хоча оці гальмування й рушання не давали зануритися у власні відчуття, вимагаючи повного контролю над тілом, аби не полетіти носом уперед через увесь вагон.

Стася давала мені мовчазну підтримку, час від часу притримуючи під лікоть. Вести розмови через гул метро було практично неможливо. Тож, коли ми вийшли на потрібній станції та рушили сходами нагору до свіжого, морозного повітря, я нарешті змогла спокійно видихнути.

У вухах все ще відлунювало гудіння, а тіло досі відчувало вібрацію, але відкритий простір та зимове повітря звели усю напругу нанівець. 

— Не звикла до метро? — Стася відреагувала на мій гучний видих полегшення, правильно розтлумачивши причину.

— Боюся замкнутого простору, — не приховуючи, відповіла я.

— Сказала б, поїхали б автобусом чи таксі, — прокоментував Рома, який пихтів десь ззаду, несучи мої важкі торби.

— Так, справді, Ась, — підтримала його Стася. — Добиралися б набагато довше, але це не критично. Треба було сказати, що тобі некомфортно.

Турбота Стасі та її брата була мені дуже приємна, проте я абсолютно не хотіла приносити їм яких-небудь незручностей.

— Дякую вам, не хотілося обтяжувати вас ще й цим.

Рома ззаду пирхнув, пробурмотівши собі під ніс, що поки що найбільше обтяження — це клунки, вочевидь, з цеглою, які він змушений нести. Я не стала його виправляти та казати, що замість цегли там консервація та домашня буженина.

Стася кинула на брата невдоволений погляд, а я лише розсміялася.

— Їх мало бути ще більше, тож можеш мені подякувати, що я відібрала зайве, — жартома кинула я хлопцеві.

Той лише буркнув собі під ніс: «Це вже точно дякую» — та далі йшов мовчки.

Стася та Рома жили майже на околиці столиці, у тихому, затишному спальному райончику. 

Ми піднялися на другий поверх триповерхівки та зайшли всередину доволі просторої квартири.

— О, ну нарешті ви вдома! 

Назустріч вийшла низенька жінка з чорним коротким волоссям та приязною широкою посмішкою. Ось і зрозуміло, від кого в Стасі та Роми ці милі ямочки на щоках.

— Асю, це наша мама — Алла. Мамо, це Ася — дівчина Даміра.

Стася коротко представила нас, в процесі знімаючи верхній одяг.

— Рада познайомитися!

— Можеш звертатися до мене просто Алла, люба.

Я відповіла жінці привітною усмішкою та теж поспішила зняти шапку, пальто та взуття. Після морозного повітря, тепло квартири відчувалося майже пекельним.

— Проходьте, діти, вечеря вже на столі.

Ми зі Стасею вже рушили коридором у бік вбиральні, а Рома все ще сидів на стільці в передпокої, відкинувшись спиною на стіну, і навіть чоботи ще не зняв.

— Давай, Ромко, роздягайся вже та заходь, ніхто тебе чекати не буде за столом, — гукнула йому Стася, озирнувшись.

 Він лише тихо застогнав, із кряхтінням встаючи та повільно скидаючи з себе верхній одяг.

— Легко тобі казати, а я вже рук не відчуваю.

— Ой, та годі тобі! Як на моті ганяти, то відчуваєш, а тут перетрудився! — огризнулася Стася, миючи руки.

І вже тихіше сказала:

— Не звертай уваги, йому аби понити.

Ми з нею одночасно пирхнули, а потім дзвінко розсміялися, коли почули з коридору:

— Я все чую!

У цю мить я відчувала тепло, щастя та відчуття, ніби знайома зі Стасею вже сто років. І мені дуже подобалося, що моя подорож починалася саме так.