Розділ 7

Атмосферу поїздів я обожнювала. Ми з батьками не надто часто подорожували, але коли все ж траплялося — я була сповнена неймовірного захвату.

Не знаю, що конкретно мені подобалося найбільше: розмірений стукіт, чай у фірмовій склянці чи, може, цей маленький квадратний столик біля вікна… Але це була особлива романтика.

Тато завів мене до вагона, залишив мої сумки під сидінням, та, ще раз обійнявши і буркнувши: «Бережи себе», рушив на вихід. У мене була верхня бічна полиця — не найзручніше місце, але обирати не доводилося. На нижній поки ще нікого не було, а ось в плацкарті навпроти розсаджувалася сім'я з двома галасливими дівчатками. Одна була років шести, а друга, на мій погляд, мала близько тринадцяти.

Я привіталася з ними та закинула наплічну сумку на верхню полицю. Слід було терміново зняти верхній одяг, тому що в потязі було надто тепло, і я вже відчувала, як починаю запрівати. 

Нарешті знявши з себе усе зайве, я обережно склала речі та глянула у вікно плацкарту. Тато досі стояв на платформі, дивлячись на потяг. Вокзалом пролунав голос диктора, що сповіщав про відправлення потяга.

— Вибачте, можна? — звернувшись до жінки, що копошилася на нижньому сидінні, і отримавши згоду, я пройшла до плацкартного вікна та помахала татові. 

Він скупо всміхнувся та помахав у відповідь. Одразу ж його постать почала потихеньку віддалятися: потяг рушив до столиці.

Повернувшись до своєї бічної полиці, я відмітила, що знизу досі нікого немає. Отже, можна одразу не лізти нагору, а посидіти трохи тут. Можливо, ще й чаю встигнути випити, поки мій супутник прийде і займе своє місце. 

Вирішивши втім, почекати ще трохи і дати провідникам перепочити після відправлення, я витягла з сумки книгу, яку мені подарувала перед від'їздом Аля — «P.S. Я кохаю тебе» Сесилії Агерн. Нещодавно я подивилася фільм, знятий за цією книгою, і закохалася в сюжет. Аля запам’ятала та вирішила зробити мені такий сюрприз. Я тоді від радощів ледве не заверещала на всю кав'ярню. 

— Дівчино, вибачте, — до мене звернулася жінка з плацкарту навпроти. — Ви ж маєте тут верхню полицю?

— Так.

— Якщо хочете, можете залишатися на нижній, — промовила вона, усміхаючись.

— Але ж ще може на наступній станції прийти пасажир, що купив квиток на це місце, — я не зовсім розуміла, чому вона мені це пропонує. — Я, поки нікого немає, лише почитаю трохи і чаю вип'ю, якщо встигну, а потім полізу нагору.

На це жінка лише розсміялася, а побачивши мої насуплені брови, відповіла:

— Та не хвилюйтеся ви так, це наше місце. Брали додаткове на випадок, якщо почнеться бійня за нижні місця, — вона кивнула на дівчаток, які в усю розважалися.

Менша сиділа внизу та намагалася вхопити старшу за коси, коли та висовувалася в прохід.

— Але, вочевидь, це вже неактуально. Тож можете сміливо займати знизу, як-ніяк зручніше буде.

— Дякую, — я широко всміхнулася жінці і нарешті пішла за чаєм, не забувши прихопити з собою наплічну сумку.

Решта шляху пройшла розмірено, дещо ліниво, з дуже гарними краєвидами за вікном та веселою компанією збоку. Дівчата розважали нас як могли, і я сама часом долучилася до веселощів, забуваючи про читання. 

Час промайнув зовсім непомітно, і ось уже я, вдягнена і в повній готовності, шикуюся на вихід. А проблема виникла звідки й не чекали: рук на всі мої торби мені не вистачає. Я стала і втупилася на них, не знаючи, що мені робити.

Стася із Сашком вже мали б мене чекати, і теоретично він міг би зайти в потяг і знести сумки, але ж нам ще треба знайтися якось. Роздуми мої, а заодно і дилему — перервав чоловік із сімейства моїх супутників.

— Давай винесу, — він взяв сумки та рушив до виходу з вагона. — Хтось тебе зустріне?

— Так, подруга з хлопцем мають бути. Дякую!

Він виніс мої клунки на вулицю, допоміг дружині спустити валізи, і уся четвірка, помахавши мені, рушила пероном вздовж вагонів. Я ж роззирнулася навколо.

Столиця була так само щедро припорошена снігом, як і моє рідне місто. Надворі вже був глибокий вечір, і ліхтарі своїм теплим світлом неймовірно гарно підсвічували дрібні сніжинки, які плавно опускалися з неба.

— Ася? — дзвінкий дівочий голос висмикнув мене з медитативного споглядання.

Я озирнулася та побачила миловидну дівчину, з коротким чорним волоссям та надзвичайно гарними ямочками на щоках. Звісно, я бачила фото Стасі в соцмережі, але вживу вона виглядала ще милішою.

— Привіт, Стасю! — радісно відповіла я. — А це, я так розумію, Сашко?

З-за спини Стасі виглядав високий худорлявий хлопець, у якого при посмішці теж з'являвся натяк на ямочки.

— Ні, Сашка терміново викликали по роботі. Це Рома — мій брат.

— Рада познайомитися, — я всміхнулася хлопцеві, а він відповів взаємністю, від чого ямочки на щоках стали ще виразнішими. 

— Навзаєм. Ходімо, дівчата, холод такий, що зуби зводить.

Він підійшов ближче та перевів погляд на мої сумки.

— Е-е-ем, не кажи, що це все твої речі, — його очі ніби благали мене заперечити це твердження. Але я лише нервово хихотнула та ніяково пискнула: