6.2

День Ікс настав. 

Мій потяг відбував рано-вранці, тож о шостій годині я вже сиділа з батьками на кухні та снідала тостами з кавою. Мама, звісно ж, спакувала мені їжі з собою в дорогу, та довелося половину забракувати, бо за десять годин я однаково стільки б не з'їла.

— Будь обережна. Гроші, телефон та документи завжди тримай при собі, — мама роздавала мені настанови весь ранок, переживаючи, аби я раптом не забула елементарні правила безпеки.

—Звісно, мам. Я все пам'ятаю, не хвилюйся, — думками я була вже на столичному вокзалі, хоч і мала перед собою цілий день дороги.

— Тебе там точно зустрінуть? — включився в розмову тато. — Щоб сама не тягнула ці торби, та не ходила ввечері незнайомим містом.

— Точно! — сміючись, запевнила я батьків. — Та не переживайте ви так, кажу ж: усе буде добре. Зі Стасею ми домовилися про все, вона справляє враження серйозної, відповідальної дівчини.

— Якщо ти впевнена, то добре, — буркнув батько. 

Він у мене взагалі не був надто емоційним, і ми рідко розмовляли на якісь особисті теми. Проте я знала, що він мене любить і дуже хвилюється. А оце його буркотіння та невдоволення — звичайна маска, аби не демонструвати свою вразливість.

— Час промайне швидко, й оком не встигнете змигнути, як знову вам набридатиму цілими днями, — пожартувала я. — І так, я подзвоню одразу ж, як приїду, — звівши догори очі, випередила я мамине запитання, побачивши, що вона зібралася щось промовити.

Мама на це лише всміхнулася та взяла мене за руку. 

— Не гнівайся на нас, Асю, — лагідно промовила вона. — Але ж це вперше, коли ми зустрічатимемо Новий рік без тебе. Та ще й так далеко одне від одного. Ось ми з татом і нервуємо.

— Я розумію.

Вставши з-за столу, я обійняла по черзі батьків. Не знаю, чому я не подумала про те, що їм може бути так важко в цей момент… Але ж так і є: я вперше їду з дому на свято, яке ми звикли зустрічати разом.

— Я повернуся і відсвяткуємо з вами ще раз! Буде в нас подвійний Новий рік! — запропонувала я батькам. — Що скажете?

— Чудова ідея, доню, — мама ще раз обійняла мене та поцілувала в щоку. — Не забувай, що маєш насамперед дбати про себе. Якщо тебе хтось ображатиме — одразу ж йди звідти і дзвони нам.

— Побудуєте власний телепорт? — засміялася я.

— Ні, але приїдемо й на санях, якщо буде потрібно, — твердо промовив тато.

І я не сумнівалася, що раптом що — так воно й буде.

Я наобіймалася з батьками, востаннє нагадала мамі, що обов'язково подзвоню, і запевнила, що пам'ятаю усі необхідні правила безпеки. Тато завантажив мої сумки в машину, і ми рушили на вокзал. 

Усю дорогу я дивилася у вікно на засніжені вулички, які освітлювалися теплим світлом ліхтарів, і усміхалася. Попереду на мене чекали десять годин дороги, столиця, новорічна ніч і найголовніше — зустріч із людиною, заради якої я затіяла усю цю авантюру.

Я клацнула бічну кнопку на телефоні і глянула на наше спільне фото з Даміром, яке ми зробили влітку.

Скоро, Дамір. Уже дуже-дуже скоро ми знову зможемо обійнятися — просто як на цьому фото.

Я відкинула голову на спинку сидіння і зловила себе на думці, що вперше за довгий час відстань між нами здавалася зовсім маленькою.