5.2

—Що сталося? — Аля чуйно вловила різку зміну мого настрою. 

Я ще раз глянула на повідомлення:

«Сонце, привіт. Сьогодні не зможемо зідзвонитися по відеозв’язку. Завтра дуже важливе шоу, тренер сказав, ганятиме нас до пізнього вечора. Вибач, Асьон. Після шоу обов'язково подзвоню тобі!»

Передала телефон Алі та сумно зітхнула. Подруга прочитала повідомлення та співчутливо глянула на мене.

— Не засмучуйся, Ась, — Аля поклала на стіл телефон та погладила мене по руці. — Так буває. Тим паче він зараз на серйознішій партії стоїть, можливо, потрібно більше часу на відпрацювання номера… — невпевнено промовила вона. — Тримайся за думку, що ви вже зовсім скоро побачитеся.

— Так. Так, Алю, дякую, — я витиснула з себе натягнуту посмішку та стиснула її руку. — Ти права: ще п'ять днів — і ми нарешті зустрінемося.

Аля підбадьорливо всміхнулася та змовницьки промовила:

— Ти ж розумієш, що я тепер не залишу тебе в спокої, поки до тебе не повернеться нормальний настрій? 

Я схилила набік голову, глянувши на подругу спідлоба.

— Не впевнена, що хочу йти кудись ще, — мій настрій справді тепер був приблизно на рівні дна. 

Перший азарт після закриття сесії дещо влягся, а новина про скасований дзвінок з Даміром впала на серце важким каменем. Для мене наші вечірні розмови були своєрідним ритуалом, окремим «місцем» для нас двох. Хай і не наживо, але принаймні ми завжди мали це, і воно давало хоч якесь відчуття присутності та стабільності. А тут вже друга пропущена розмова за тиждень.

— А не треба нікуди йти, — підморгнула подруга. — Усе вже є тут!

— О-о, ні! — я зрозуміла до чого вона хилить. — Ні, Алю, я не хочу!

— Я знаю, що хочеш, — подруга хитро примружилася та підвелася з-за столу, простягуючи мені руку. — Ходімо, Ась. Сміливіше!

Важко зітхнувши, я повагалася кілька секунд, та зрештою вклала свою долоню в її та встала.

— Ось це вже краще! — задоволено вигукнула Аля. — Знаю я тебе: завжди спочатку опираєшся, а потім тебе за вуха не відтягнеш!

Аля повела мене на другий поверх піцерії, де зазвичай проводили найрізноманітніші святкування, влаштовували вечірки та, звісно ж, караоке. Подруга сміливо підійшла до стійки діджея. За нею стояв молодий худорлявий хлопець років двадцяти. Усміхнений та приязний він щось налаштовував на пульті. Виглядало так, що ця робота справді приносила йому задоволення.

— Ми хотіли б поспівати, — весело промовила подруга. — Можна?

— Можна, — підморгнув їй хлопець. — З чого почнемо?

Схоже, хлопець був досвідченим у цій справі, раз одразу навіть не допустив думки, що ми зупинимося на одній пісні.

— Давай «Маршрутку», — скомандувала Аля. 

Він увімкнув музику і в колонках заграла весела мелодія, впізнавана з перших нот. Ми з Алею взяли мікрофони, та самовіддано включилися у спів:

«…їде-е маршрутка,

як велика соба-ача будка,

на дорозі всіх підріза-ає,

бо шансон в сало-оні рубає..»

Давно знайомі пісні змінювалися одна за одною, і з кожною важкість на душі все більше розсіювалася :

«Чиє це пірожине? Сірожине!

Сірожине пірожине, Сірожине піро-ожине!»

І ось вже за самим вокалом справа не стала. На третій пісні ми з Алею вже танцювали в перервах між співом та реготали від непопадання в ноти або плутання слів.

Наспівавшись досхочу, ми подякували хлопцеві-діджею, який весь час був з нами на одній хвилі: підтанцьовував та додавав прикольні звукові ефекти.

Спустившись вниз, ми вирішили замовити ще по келиху шампанського.

— Дякую, Аль, — весело й розчулено водночас промовила я подрузі. — Ти завжди знаєш, як витягнути мене з гівняного стану.

— Для того й потрібні подруги, — відповіла вона та розкрила руки для обіймів.

Потугнувшись одна до одної через стіл, ми обійнялися. А всівшись на місця, продовжили наш вечір, повільно допиваючи шампанське та обговорюючи плани на майбутнє. 

І було в цьому вечорі щось неймовірно чарівне та натхнення. Те, що дало мені ту силу та впевненість, якої я потребувала.