Розділ 5.1

— Ась, ти готова? — Аля стояла на виході з аудиторії, в очікуванні, поки я зберу свої речі.

— Так, йду вже, йду, — я запхала в сумку книжку та поспішила на вихід. — Я тебе завжди набагато довше чекаю, — буркнула я, підходячи до подруги.

— І не дякуєш мені за це, — гмикнула вона. — Ну що, з успішно складеною сесією, подруго?

— Це вже точно! Нарешті можна видихнути, — на обличчя наповзла щаслива посмішка.

Усі іспити були позаду! Ми з Алею на відмінно впоралися з останньою соціологією, а з ділового мовлення отримали автомат ще перед початком сесії. Тож, на відміну від більшості наших однокурсників, ми вже були абсолютно вільні і могли розслабитися, а краще…

— Треба це відсвяткувати! — ніби прочитала мої думки Аля.

— І я про це ж! Які пропозиції? 

Ми з подругою неспішно йшли коридором незвично порожнього університету. Планів на сьогоднішній вечір я не мала жодних, окрім відеодзвінка з Даміром. Але зазвичай ми зідзвонювалися ближче до ночі, тож я цілком могла встигнути погуляти з Алею та повернутися додому до цього часу.

— Можливо, підемо до піцерії? — запропонувала подруга. — Замовимо нормальну італійську піцу і оту твою гидотну, з ананасами.

Аля награно скривилася.

— І зовсім вона не гидотна, — сміючись, промовила я. — Просто ти смаку не розумієш, ось і все.

Подруга на це лише звела до неба очі та похитала головою.

— Як скажеш. То що, до піцерії? 

— Так! Тим паче я така голодна, що й дві піци, мабуть, з’їла б не помітивши.

На знак згоди з цим твердженням мій шлунок заурчав, а Аля пирхнула:

— Головне — мене дорогою не з’їж, я ще тобі знадоблюся.

Вулиці сьогодні, як і в попередні дні, продовжувало засипати снігом. Наш університет розташовувався в самому центрі міста, тож і всі розважальні заклади, ресторани та кав'ярні також були неподалік.

Піцерія «Домініка» з яскравою вивіскою у формі трикутного шматка піци з розплавленим сиром зустріла нас теплом та спокійною джазовою музикою.

Сюди ми з Алею ходили за особливих нагод: річниця дружби, іноді на дні народження або ж, аби відсвяткувати якусь подію чи просто гарний день. Атмосфера тут була спокійна, затишна, я б навіть сказала — домашня. А піца — завжди неймовірно смачна.

Зробивши замовлення, ми з Алею розговорилися, згадуючи як минула ця сесія, які дисципліни далися найважче, а що вдалося добре підтягнути. Звісно, не обійшлося без спогадів про кумедні випадки: коли один з наших постійних заводил, Макс, заснув на парі з загальної психології і впав зі стільця, або коли Наталя думала, що списує зі шпаргалки на коліні абсолютно непомітно, а Федорович стояв у неї за спиною і чекав, поки вона його помітить.

Студентські роки дуже мені подобалися. Це справді іноді буває надзвичайно весело, трошки божевільно і абсолютно щасливо. За розмовами ми з Алею й не помітили, коли принесли нашу їжу.

Разом з пицою ми замовили ще й по келиху шампанського — для святкового настрою.

Аля піднесла вгору свій келих та патетично промовила:

— За успішне завершення року! Тепер ми стали ще розумніші, уміліші та досвідченіші! Скоро й до доктора наук довчимося!

Вона говорила це з таким незворушним та урочистим виразом обличчя, що я не втрималася і розсміялася. Аля підтримала мої веселощі та легенько стукнула своїм келихом об мій.

— За нас, подруго, — вже цілком серйозно промовила вона. — За те, що ми все з тобою проходимо пліч-о-пліч і завжди готові підтримати одна одну в будь-якій ситуації.

— За нас! — я розчулено шмигнула носом і з посмішкою глянула на подругу.

— Ой, тільки без повені, будь ласка!

Над нашим столом знову пронісся сміх і ми нарешті взялися за їжу, в перервах перемовляючись про різні несерйозні теми. 

Телефон у моїй кишені видав звук вхідного повідомлення з відеочату. Я витягла його і, розблокувавши, втупилася в повідомлення, від якого увесь мій гарний настрій різко зійшов нанівець…