Розділ 4.2

— Моя нова партнерка, — просто відповів він. — Хіба я не говорив тобі?

— Не пригадую такого, — похмуро промовила я.

— О, ну, нас нещодавно поставили в пару, — розгублено мовив він. — Я думав, що розповідав.

Замислений голос Даміра свідчив про те, що він дійсно намагався пригадати: чи говорив він мені про свою нову партнерку чи ні. Проте…

— Повір, я би таке запам'ятала, — нервово хихикнула я, відчуваючи ніяковість, змішану з дрібкою образи через те, що коханий не ділиться зі мною такими подробицями свого життя.

— Вибач, Асьон, — із щирою прикрістю в голосі промовив Дамір. — Зараз стільки всього діється, що голова йде обертом. Кінець семестру, безкінечні тренування, шоу, сесія… Намагаюся за всім встигнути, але це не так легко. Можливо, я якраз збирався тобі розповісти, але щось мене відволікло, і я просто забув?

— Так, звісно, може бути й таке. Я розумію, — нотки суму та образи не приховалися від Даміра.

— Гей, ти сердишся на мене? — стривожено запитав він. — Чи може, — крапля веселощів проникла у його голос, коли він продовжив: — ревнуєш?

— Дурниці, — перебільшено бадьоро заперечила я. — Мені просто прикро, що мій хлопець не розповідає мені про такі важливі зміни. Ми з тобою й так розділені відстанню, але я намагаюся зробити від себе все можливе, аби вона не відчувалася аж так гостро, посвячуючи тебе в кожну деталь свого життя.

Дамір пильно дивився на мене якусь мить, а тоді потер рукою обличчя та важко зітхнув:

— Ти права, Ась. Вибач мені, я намагатимусь бути уважнішим. 

— Добре, — я вичавила з себе посмішку, яка, мабуть, вийшла доволі жалюгідною. Але на кращу в мене зараз не було ані сил, ані бажання. — Проїхали. 

Дамір засовався на кріслі та глянув на наручний годинник.

— Мені не хочеться закінчувати розмову на такій ноті, — скривив він тужливу гримасу. 

— Але ти мусиш йти, — розуміюче кивнула я. — Це нічого, зідзвонимося ввечері, після твоєї репетиції, гаразд? Заодно розкажеш мені про свою нову партнерку.

Я приязно всміхнулася, намагаючись переконати більше саму себе, що все в порядку. Адже це така дрібниця насправді: усі ми люди зі своїми проблемами та кашею в голові. Особливо в передсвятковий час.

— Точно? — із сумнівом запитав Дамір. — Я не хочу, аби між нами виникло непорозуміння.

— Усе гаразд, кажу тобі, — я видавала з себе найширшу посмішку, на яку була здатна зараз. — Біжи, бо ще спізнишся. Люблю тебе!

— І я тебе, сонце! До зв'язку. 

Дамір відправив мені повітряний поцілунок та скинув дзвінок.

А я, не в силах більше тримати себе в руках, закрила ноутбук та, спершись лобом на руки, що лежали на столі, дала волю сльозам. 

Як же я втомилася від цієї відстані! Мені так хочеться нормальних стосунків, де не треба чекати пів року, аби просто обійняти коханого чи прогулятися, тримаючись за руки. Я чудово знала, на що ми обидва йшли. Але хіба був у нас інший вихід? Ми кохали одне одного і навіть думки не допускали, що відстань може стати на перешкоді нашим стосункам.

Але час і досвід показли, що це цілком нормальний перебіг подій. Адже більшу частину часу ми живемо свої власні, окремі життя, зустрічаючись на «спільне» лише в інтернеті та дзвінках.

Не скажу, що при згадці про нову партнерку (про яку мені не було відомо геть нічого!) я не відчула ревнощів. Звісно, відчувала, адже вони багато часу проводили разом і в доволі близькому тілесному контакті. Проте я розуміла, що стосунки в них виключно робочі, хай мені й важко було триматися за цю думку постійно.

І все ж добре, що Аля підбила мене на цю авантюру! Впевнена, що ця несподіванка внесе необхідну живість у наші стосунки та лише зміцнить їх. Хіба ж подорож-сюрприз не буде для хлопця чудовим підтвердженням того, наскільки сильні почуття нас об'єднують?

Ця думка мене підбадьорила, я випросталася і витерла сльози. Не час розкисати! Ще зовсім трошки — і ми нарешті побачимося, а там все знову стане на свої місця. Я підвелася та рушила перевдягатися. Попереду дуже багато підготовчої роботи, і наступний етап — вибір подарунка для Даміра!