Розділ 4.1

З вокзалу додому я летіла на крилах щастя! Як же вдало все складається! Дорогою не витримала та подзвонила подрузі поділитися чудовою новиною. Аля, як завжди, відповідала дуже довго — в мене аж пальці встигли заніміти на морозі.

— Алю! Нащо тобі телефон? У мене всі руки відмерзли! — не втрималася я від обурення, щойно подруга взяла слухавку.

— Рукавички треба носити, — спокійно відповіла подруга. — І взагалі, нащо дзвонити на вулиці? Така холодрига, що й вуха відмерзнути можуть, не тільки руки. Чи щось сталося?

Тон її голосу змінився з недбало-лінивого на стривожений.

— Та ж сталося! — відповіла я їй у тон, але швидко додала, не ставши її мучити: — Квиток я купила на двадцять дев'яте грудня, уявляєш?

— Та ну тебе, Асько! — вигукнула подруга. — Хіба ж можна так лякати? Але ж це супер! Вітаю! Були вільні місця?

— Якби ж то, — пирхнула я та переказала Алі усю мою пригоду на вокзалі.

— Оце так! — приголомшено видихнула вона. — Добре, що ти вирішила там посидіти! Та й жінка яка чуйна трапилася, одразу до тебе побігла. Вмієш ти симпатію в людей викликати, подруго.

— Головне — щоб справді симпатію, а не жалість, — від мого жарту Аля розсміялася.

А в мене вже так заніміло обличчя від холоду, що м’язи перестали як слід працювати. Але в глибині душі я підтримувала її веселощі.Та й заперечити їй я не можу: мені справді останнім часом траплялися дуже добросердні та чуйні люди.

Завершивши розмову з подругою, я підтюпцем побігла додому. Хотілося скоріше зігрітися та випити чогось гарячого.

Ледве встигла зайти, як почула звук відеозвінка з ноутбука. Одразу здогадавшись, хто це може бути, поспіхом скинула чоботи, куртку з шапкою та побігла до кімнати.

— Привіт! — уся розпашіла та розкуйовджена я сіла в кімнаті перед монітором, прийнявши виклик. — Довго дзвониш?

— Привіт, сонце, — Дамір дивився на мене з екрана з легким здивуванням. — Та ні, щойно набрав. А ти чого така червона? Десь гуляла?

— Та-а, в магазин бігала, — не вигадавши нічого кращого, ляпнула я перше, що спало на думку. — На вулиці таки-и-ий мороз, жах! Усе обличчя обмерзло, бачиш — ще й посміхнутися нормально не можу.

І продемонструвала хлопцеві широку посмішку. Щоки досі відчувалися занімілими, але в теплому приміщенні почали горіти вогнем. 

— Усе ти можеш, — розсміявся Дамір. — У нас теж ці дні страшенно холодно. Командир заганяв, кожного ранку сніг чистимо. 

Хлопець сумно зітхнув, а я подарувала йому співчутливий погляд. Дамір вчився у військовій академії. Чому саме з цією справою він вирішив пов'язати життя, для багатьох лишилося загадкою, адже він неймовірно талановитий акробат, і дорога до будь-якої академії культури була йому відкрита. Але я знала, що він пішов туди через батька. Він у нього полковник і, хоч уже давно на пенсії за вислугою років, але справу свого життя досі згадує з теплом та посмішкою. А Дамір батька дуже любить та у всьому рівняється на нього. Ось і вирішив піти його стопами.

— Гаразд, Асьон, — промовив Дамір після того, як ми обговорили погоду, безжальних командирів та аншлаг на останньому шоу. 

Я всміхнулася від цього звернення. Воно було особливим для нас, і лише Мірчик так мене називав.

— Мені потрібно бігти на тренування, Настя, мабуть, уже зачекалася.

— Яка Настя? — посмішка на моєму обличчі дещо згасла, поступившись місцем насупленим бровам.