Розділ 4

— Перевірте ще раз, будь ласка, — бідна працівниця залізничного вокзалу, яку я замучила за ці п'ятнадцять хвилин, зітхнула та знову заклацала по клавіатурі.

— Немає, дівчино, — втомлено відповіла вона. — Думаєте, я б вам не продала, якби він був?

— Можливо, на тридцять перше є?

Жінка подивилася на мене як на слабку розумом. Ще раз зітхнула, та все ж глянула у монітор.

— Немає. Найближчий — третього січня, будете купувати?

Я пригнічено похитала головою. Знала ж, що можуть виникнути проблеми з купівлею квитка перед самим Новим роком, але не думала, що аж настільки.

— Ні, дякую. Вибачте.

Я розвернулася від каси та пішла до стільців біля вікна. Потрібно тепер думати, що робити далі. Звісно, можна було дістатися й автобусом, але це ризик, адже погода може бути доволі непередбачуваною. Якщо випаде багато снігу або навпаки — почне танути і вдарить мороз, то безпечніше добиратися поїздом. Та й зручніше, що вже там.

Шкода, що так невдало все збіглося… Проте я й так не відмовляюся від свого задуму. Дістануся до столиці хай там що!

Вокзал, як завжди, вирував життям. На стільцях у залі очікування сиділи люди з валізами та дорожніми сумками. Хтось пив гарячу каву, а хтось — їв пиріжки та булочки, куплені у вокзальному кіоску. У таких місцях звичні страви завжди смакують по-особливому. 

Двері вокзалу, що виходили на колії, пропускали всередину тих, хто щойно приїхав. Люди постійно рухались: від входу до виходу, від каси до зали. Це нагадувало безперервний рух життя. Саме тому я так любила вокзали.

Важко зітхнувши, я вирішила, що час мені йти додому та коригувати свій план, раз успіху з квитком я сьогодні не мала. Вже підвелася й рушила на вихід, як побачила краєм ока, що до мене біжить та сама працівниця, чиє терпіння я сьогодні успішно випробувала.

— Дівчино! Дівчино, зачекайте! — Вона зупинилася, помітивши, що я звернула на неї увагу, та дещо сповільнила крок, відсапуючись.

— Добре, що ви не пішли! — промовила вона, підійшовши до мене ближче. — Мабуть, сама доля на вашому боці!

Жінка всміхнулася та пояснила, побачивши мій запитальний погляд:

— Щойно чоловік здав квиток до столиці на двадцять дев'яте грудня. 

Мої очі розширилися, а серце загупало швидше. 

— Справді?

— Так. Але полиця верхня бокова. Підійде?

— Звісно, підійде! — я аж підскочила від радості. І лише нав’язана з самого дитинства скромність та тактовність не дозволили мені кинутися та обіймати працівницю вокзалу.

— Тоді ходімо оформлювати, — підморгнула мені жінка, мабуть, теж заразившись моїм азартом.

— Паспорт взяла? — кивнула вона, вже прямуючи до кас.

— Аякже! — весело відповіла я.

Як же чудово, що все налагоджується! Іноді варто просто зупинитися й не поспішати. Тоді все якось й саме складається.