Розділ 3

До самого кінця нашої прогулянки з Алею ми продумували план сюрпризу: як усе організувати, коли краще виїхати, що брати з собою.

Було вирішено, що одразу ж по поверненню додому я напишу в соцмережі Стасі. Важливо було знати: чи захоче й зможе вона допомогти чи ні. Тоді вже моніторинг та купівля квитка, що теж не мало чіткої гарантії, бо ж до свят всього лише два тижні, а всі зазвичай розкуповують їх завчасно. Потім — обрати й купити подарунок Мірчику. Ну і, власне, ближче до дати від'їзду (якщо все вийде вдало) — самі збори. 

Аля провела мене додому та, розцілувавши в обидві щоки, рушила до себе.

— Раптом що, дзвони, подруго, я завжди на зв'язку! — промовила вона, віддаляючись.

— Ти теж!

Відчинивши хвіртку, я зайшла у двір. Снігу й справді насипало багато: навіть доріжку, яку ще зранку чистив тато, знову припорошило. Мама була вже вдома, тож я одразу поділилася з нею своїми планами.

— Ти впевнена, Асю? — спитала мама, нарізаючи картоплю на суп. — Адже це не в сусідній район поїхати. А як негода буде?

— Мам, але ж я поїздом, — відмахнулася я від її зауваження. — А там, я сподіваюся, Стася мене зустріне. До речі, потрібно їй написати.

— Ось і правильно, — кивнула мама. — Спочатку спитай у дівчини, чи їй це не завдасть клопоту, а тоді вже вирішуватимеш далі.

Підвівшись, я рушила за ноутбуком до кімнати та повернулася на кухню до мами. Швидко знайшовши Стасю в соцмережі, я клацнула на кнопку повідомлення:

«Стасю, привіт! Я дівчина Даміра, Ася. Скажи, будь ласка, чи зможеш ти допомогти мені в одній делікатній справі?»

Один клік — і повідомлення відправлено. Тепер залишається чекати. Дівчина якраз світилася в онлайні, але чи прочитає та відповість одразу ж, чи пізніше — невідомо.

— Вже думала над подарунком для Даміра? — мама відірвала мене від тупого споглядання в монітор влучним запитанням.

— Не знаю, правда, — сумно зітхнула я. — Так важко завжди обирати подарунки чоловікам, правда? Ось Алі я знаю мільйон варіантів, що подарувати, або тобі, або нашій Сандрі. З дівчатами простіше.

Мама лише розуміюче всміхнулася, продовжуючи куховарити.

— Мушу з тобою погодитися, Асю. Чоловіки рідко говорять про свої бажання, — вона хитро примружилася і промовила змовницьким тоном: — Навіть твій тато, хоча я знаю, що він з університету мріє про ігрову приставку.

Я пирхнула і звела очі до неба, хитнувши головою.

— Можливо, соромляться здатися дітьми чи переживають, що про них можуть подумати, — філософськи завершила свою думку мама.

— Ну так. Справжній чоловік завжди потребує лише шкарпетки, труси та пінку для гоління, — іронічно промовила я, і ми з мамою весело розсміялися.

— О! Відповіла!

Я перевела погляд на екран, читаючи повідомлення від Стасі.

«Привіт, Асю! Багато чула про тебе від Даміра. Звісно, пиши, яка допомога тобі потрібна. Якщо це в моїх силах — я допоможу!»