Розділ 2

Глянувши на подругу з іронічною посмішкою, я запитала:

— Через Канаду йшла? Чи на тебе напала скажена рукавичка і ти довго відбивалася?

— Ха-ха-ха! Дуже смішно, — Аля звела очі до неба та вийшла, замикаючи за собою двері. 

— Та не дуже, бо ти мені пів години тому написала, що виходиш, — я з легким докором глянула на подругу.

Знала, що це не має сенсу, вона невиправна… Але все ж. Треба трохи дорослішати вже і вчитися співпрацювати з власним часом.

— Ну вибач, Ась, — примирливо всміхнулася вона, глянувши на мене жалісливим поглядом. — Ти ж знаєш мене.

— Та знаю, — я відмахнулася від неї, і ми рушили сходами вниз. — Призначатиму тобі зустрічі на годину раніше запланованого, може тоді вчасно приходитимеш. 

— Головне мені про це не кажи, тоді, може, й вдасться.

Ми дзвінко розсміялися, нарешті вийшовши із душного під'їзду. 

— Може, вип'ємо спочатку по гарячому шоколаду в «Булочній»? — запропонувала Аля.

— Та чого б і ні, ходімо.

У цій затишній, м'яко освітленій кав'ярні ми з Алею дуже любили смакувати гарячим шоколадом та кремовими тістечками. Забігали сюди не те щоб часто, але з точки зору персоналу, мабуть, були вже постійними відвідувачками.

Потягуючи солодко-гіркуватий напій з нотками кориці, я задумливо вдивлялася у вікно, за яким повільно падав лапатий сніг. Знову насипле добряче. Головне — щоб не розтанув швидко.

— Що там Дамір? Приїде на свята? — перервала мої роздуми Аля.

Я заперечно похитала головою.

— Не відпускають. Каже, лише після п'ятого числа зможе виїхати. І має залишитися на мій день народження.

Аля співчутливо глянула на мене, а тоді у її погляді промайнули змовницько-азартні іскорки. Ой-йой.

— Я знаю цей погляд, — насторожено промовила я. — Що ти вже задумала?

— А поїдь до нього сама, га? Сюрпризом! — очі подруги світилися у передсмаку авантюри за моєї участі.

Не скажу, що сама не думала про це.

— Не знаю, Алю, — власні внутрішні вагання не дали мені сходу прийняти цю ідею. — Я не впевнена, що це доречно. Та й де я там жити буду? У них у казармі?

Аля пирхнула з мого недожарту, але й так мала відповідь.

— Напиши до його подруги. Як її? Стася, здається? — я кивнула. — Думаю, вона не відмовить тобі. А щодо доречності — сама подумай: ви зустрічаєтеся два роки! А бачилися з натяжкою місяців чотири, якщо зібрати все докупи. Що може бути доречніше?

Слова Алі звучали дуже переконливо. Я й сама відчувала, що це може бути класною пригодою, але трохи нервувала, як це сприйме Дамір.

— До того ж ти, здається, хотіла знову відвідати столицю, чи не так? 

Ось же хитра! Знала, на що тиснути! Я справді хотіла знову поїхати до столиці. Минулого літа я відвідувала подругу, з якою ми познайомилися у нашому санаторії, і закохалася у це місто.

Ще якусь мить я зважувала усі «за» та «проти», а тоді махнула рукою:

— Гаразд! Сюрприз так сюрприз!

Аля радісно верескнула і заплескала в долоні. 

— Чудово! Тепер справа за найменшим — підготовка!

Я похитала головою. Авжеж, всього лише вирішити безліч запитань, відкласти гроші, купити квитки, все продумати та вирушити самій до майже незнайомого місця, вперше в житті зустрічати Новий рік не вдома. І справді — «за найменшим».