Розділ 1

Два тижні до того

14 грудня 2011 року

— Ти точно не можеш приїхати? Адже це Новий рік! Я сподівалася, ми зустрінемо його разом, — мій засмучений голос звучав через шістсот кілометрів у телефоні коханого.

— Пробач, сонце. — в голосі Даміра говорив звучала щира прикрість, хоча я розуміла, що насправді від нього мало що залежить у цій ситуації. — Попиту на шоу стає все більше, організатори не хочуть упустити можливості для заробітку. Я не можу підвести групу.

— Звісно, я розумію, — тон мого голосу явно видав моє справжнє ставлення до усієї цієї ситуації.

Насправді я рахувала дні до повернення Даміра і не очікувала, що можуть виникнути такі труднощі. Ми вчилися у різних містах: я — у нашому рідному, а він — у столиці. 

Бачилися добре, якщо раз на пів року, а тепер взагалі невідомо, коли буде наступна зустріч.

— Гей, кицю, ну ти чого? — Дамір чітко розпізнав мій настрій. — Не сумуй, після п'ятого числа нам мають дати відпустку, і я обов'язково приїду на цілих два тижні. — 

Дамір говорив таким спокусливим тоном, що я майже наочно побачила хитрий вираз його обличчя.

— Останні дні якраз припадуть на твій день народження, тож зустрінемо його разом, як ти й хотіла.

Я звела очі до неба та важко зітхнула.

— Умовив, — у слухавці почувся тихий сміх. — Але спробуй тільки десь завіятися! На ці два тижні ти виключно мій!

— Слухаюся, моя капітанко! — сміх Даміра змусив і мене посміхнутися.

Зрештою, не так багато часу й лишилося нам до зустрічі. Всього лише близько трьох тижнів, подумаєш. Ми вже більше витримали поокремо, тож можна трішки й почекати.

На сьогодні в мене ще була запланована зустріч з подругою і час уже підтискав, тому я поспішила завершити розмову.

— Добре, Мірчик, я маю вже збиратися на зустріч з Алею. Задзвоню до тебе ввечері!

— Домовилися, — голос коханого звучав м'яко та тепло. — Переказуй Алі вітання. 

Дамір ніколи не ревнував мене до подруг і не намагався контролювати, з ким я проводжу час. Та й що мені залишалося робити, коли між нами було шістсот кілометрів і спільні прогулянки неможливі? 

— Люблю тебе, сонце, — промовила я звичну фразу на прощання.

— І я тебе, — Дамір відповів та сам скинув дзвінок.

Я ж пішла до вбиральні, аби зробити макіяж та заплести волосся. З Алею ми мали зустрітися біля торгового центру та піти на прогулянку набережною.

Останнім часом я не любила занадто яскравий макіяж та усілякі тональні креми і пудри. З ними шкіра відчувалася занадто «важкою», і без зайвої потреби я ними не користувалася.

Підвівши очі чорним олівцем та нафарбувавши вії, я взялася за волосся. Воно встигло добряче відрости та приносило неабиякі клопоти. Але я все одно його любила та отримувала велике задоволення від створення найрізноманітніших зачісок. Сьогодні я вирішила заплести два колоски. Поки впоралася із цим завданням, руки мої вже заніміли, але результат того вартував.

Ще раз окинувши поглядом своє відображення в дзеркалі, я рушила до коридору вбиратися.

Зима цьогоріч була сувора, і сніг сипав уже цілий тиждень, тому одяг був відповідним: футболка, теплий светр, колготи, картаті лосини та зимова куртка — коротенька, але доволі тепла та гарна, з плюшевим штучним хутром на каптурі. Мама Даміра подарувала мені ще й гарну пухнасту шапку, і вона якраз стала у пригоді цієї зими. Білі дуті чобітки — і ось я вже нарешті готова до виходу.

Поки вбиралася і взувалася — ледь не упріла в коридорі. Та вийшовши на свіже зимове повітря, задоволено потягнула носом морозний запах. Як же добре! Обожнюю сніжну зиму. 

Згадала, що мала відписатися подрузі, як вийду, тож дістала телефон та кинула Алі смс: «Буду за десять хвилин, ти де?»

«Виходжу» — миттєво прийшла відповідь від подруги.

Я на це лише похитала головою та змучено зітхнула. «Виходжу», яке означає, що вона стоїть у коридорі, не взута, не вдягнена і, можливо, з мокрою головою. В цьому була вся Аля. Наскільки я не завжди була пунктуальною, та Алевтина перевершувала усі можливі непунктуальності світу. 

Втім, я звикла до такого порядку, хоч і бурчала кожного разу, коли вона спізнювалася (тобто завжди). Подумавши, я вирішила, що краще мені піти їй назустріч, аніж повертатися додому чи топтатися біля торгового центру.

Аля жила за пів години пішки від мене, тому я так прикинула, що зустріну її в кращому разі на півдорозі, а в гіршому — зайду по неї додому.

Звісно ж, цього разу спрацював саме другий варіант. Ледве я занесла руку, аби постукати, як двері розчахнулися і на мене втупилася Аля: уся запихкана, з розчервонілими щоками та однією рукавичкою в зубах.