Розділ 27

Я стояла біля вікна, втупившись чолом у холодне скло, відчуваючи, як воно витягує з мене останні крупиці тепла. Це була не та холодна прохолода, що приносить полегшення - це був крижаний вакуум, який забирав усе, що ще залишалося живого всередині. Я дивилася на сіре небо, на краплі дощу, що стікали по вікну, і думала про те, як це схоже на моє життя. Усе руйнувалося. Усе розліталося на шматки, як скло, яке ось-ось розіб'ється.

Ігор... Він тут, але його більше немає. Його тіло лежить у лікарняній палаті, підключене до апаратів, які немов за нього дихають, немов за нього живуть. Але він... його більше не було в цьому світі. Це сказали лікарі. Вони не говорили це відразу, ні. Вони протримали мене в невизначеності, залишивши крихітну, ледь відчутну іскру надії - ту саму надію, яка лише потім стане найжорстокішим глузуванням.

Зовні дощ не припинявся. Усередині мене вирувала буря - біль, відчай, страх. Усе перемішалося в одну нескінченну чорну діру. Я боялася вийти в коридор, боялася зустріти цих лікарів з їхніми холодними, непроникними обличчями. Боялася почути від них знову: "Вибачте, але надії більше немає". Але найгіршим був той момент, коли лікар увійшов до палати знову. Я почула кроки, відчула його присутність, але не повернулася. Я знала, що зараз скажуть. Це було неминуче, як ніч після заходу сонця.

- Інно... - м'який, спокійний голос лікаря пробив тишу, наче крик, що розриває вуха. - Нам потрібно поговорити.

Я не відповіла. Просто стиснула губи і продовжувала дивитися у вікно. Може, якщо я прикинуся, що нічого не чую, вони підуть. Може, якщо я не повернуся до нього, він зрозуміє, що я не готова... не готова до того, що буде далі.

Але лікар не пішов. Він зробив ще крок ближче, потім ще один. Я відчувала його наполегливість, його невблаганність, як холодний потік повітря, що пробивається через зачинені вікна.

- Інно, - повторив він, більш наполегливо. - Нам потрібно обговорити донорство.

Це слово вдарило мене, як крижаний клубок в обличчя. *Донорство. Що вони мали на увазі? Що вони хочуть від нього, від мого чоловіка, від мого Ігоря?

Я розвернулася різко, ніби хтось висмикнув мене з іншого світу.

- Що? - мій голос був хрипким, ніби я не розмовляла цілу вічність.

Лікар подивився на мене з м'яким розумінням, але його очі видавали рішучість, яку я ненавиділа. Він не прийшов сюди з добрими звістками.

- Ігор більше не повернеться, мозок мертвий, - сказав він, і це були не слова розради. Це був вирок. - Але він може врятувати інші життя. Нам потрібна ваша згода на донорство його органів. Поки вони ще працюють. Поки в нас э час. 

Я мовчала. Усе всередині мене немов зупинилося. Увесь той біль, який так довго текла мною, раптом завмер на місці, як застигла кров. Він говорив мені, що Ігоря більше немає, але його тіло, його руки, його серце, його очі могли врятувати когось іще.

Я не могла цього прийняти. Я не могла дозволити собі розірвати його на частини. Але водночас... що це могло змінити? Він уже пішов. Я вже його втратила. Хіба можна втратити щось більше?

- Це... все? - мій голос тремтів. - Ви хочете, щоб я дала вам його тіло? Щоб ви розібрали його?

Лікар зробив паузу, але не відступив.

- Це може врятувати до п'яти життів, - тихо відповів він, наче це мало б стати втіхою.

Я не знала цих людей, не знала, хто вони, але мені пропонували взяти життя мого чоловіка й обміняти його на життя інших. Що я повинна була сказати?

- Ми розуміємо, що це неймовірно важко, - додав лікар. - Але його органи можуть допомогти іншим. Він може дати шанс тим, хто на нього чекає.

Я заплющила очі. Усередині мене все кипіло, кричало, розривало на частини. Я не могла прийняти це рішення одна. Я просто не могла.

- Мені потрібно поговорити з дітьми, - прошепотіла я.

Я пішла до Валі. Вона вже знала, що відбувається, але не до кінця усвідомлювала. Ося... Ося була занадто маленькою, щоб зрозуміти, що відбувається, але вона відчувала кожен мій рух, кожен мій подих. Я не могла сказати їй правду. Не могла пояснити, що її тато ніколи більше не повернеться.

Коли я увійшла до палати, Валя лежала на ліжку, її обличчя було блідим і виснаженим, але очі були відкриті. Вона дивилася на стелю, ніби намагаючись знайти відповіді на запитання, які терзали її свідомість. Її губи тремтіли, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла. Я сіла поруч, взяла її за руку. Моя дівчинка... моя маленька дівчинка, яка так страждала через усе це. Її обличчя було відображенням усього того болю, що я сама відчувала. Вона переживала все це разом зі мною, але я не могла її втішити. Не могла бути сильною.

- Мамо, що з татом? - її голос був тихим, ледь чутним.

Я стиснула її руку. Я знала, що не зможу сказати їй нічого, що зможе полегшити її біль.

- Тато не повернеться, - прошепотіла я, намагаючись утримати сльози. - Валю, його більше немає. Але він може врятувати інших. Лікарі кажуть, що його органи можуть допомогти людям...

Вона мовчала. Я бачила, як її очі наповнюються сльозами. Вона відвернулася, не бажаючи, щоб я бачила її слабкість. Але її сльози були такими ж, як і мої. Ми обидві плакали, кожна по-своєму. Свекруха сиділа на стільці біля вікна, її очі почервоніли від сліз, вона вся тремтіла. Ця жінка, яка колись була такою сильною, такою непохитною, тепер здавалася зломленою. Вона мовчала, але її обличчя говорило все: вона не могла прийняти це. Не могла пробачити себе за те, що не змогла врятувати свого сина.

- Я не можу... не можу зробити цього, - раптом вимовила вона, голосом, сповненим болю. - Але ти повинна... ти маєш прийняти це рішення, Інно.

Я знову подивилася на Валю. Моя дочка... моя кров... Ми обидві втрачали його. І тепер мені потрібно було вирішити, що буде далі.

Коли лікар повернувся з документами, я вже не відчувала нічого. Моє серце було зламане, а розум відмовлявся працювати. Я взяла ручку і підписала папери. Мої руки тремтіли, як у старої. Це було схоже на те, ніби я підписувала вирок. Свекруха тихо схлипувала, а я була занадто розбита, щоб утішити її.