Розділ 19

Телефон задзвонив, коли я саме збиралася зробити собі чай. День був напруженим, але я була вдома, нарешті відчуваючи хоча б якусь подобу спокою. Тому, коли на екрані висвітилося ім'я Каті, всередині все напружилося. Я майже машинально витерла руки об рушник, і якийсь час просто дивилася на телефон, намагаючись збагнути, що їй може бути потрібно. Ми не спілкувалися відтоді, як Ігор залишив мене. Катя завжди трималася осторонь, мовби сама боялася зайвий раз нагадати про себе.

Тому цей дзвінок відчувався несподіваним, навіть тривожним. В мені одразу з’явилося погане передчуття, яке я не могла пояснити. Здавалося б, що ще вона може мені сказати? Хіба я не страждала достатньо? Хіба вона ще не зробила мені боляче? Мабуть, вона зрозуміла, що я не відповім, і тому продовжувала телефонувати — рішуче, наполегливо. Я відчувала її наполегливість навіть через цей дзвінок.

Зрештою, я зітхнула і натиснула кнопку «прийняти».

— Алло, — сказала я, намагаючись зберігати спокійний тон, хоча всередині все тривожно тремтіло.

— Інно, привіт, — її голос був холодний, навіть трохи металевий, без жодної нотки сорому чи каяття. Катя не намагалася удавати привітність чи налагодити контакт. Замість цього вона відразу перейшла до справи. — Нам треба зустрітися.

— Зустрітися? — я не могла приховати подиву в голосі. Зустрітися? Навіщо? Ми ж усе з’ясували. Я думала, що вона чітко дала мені зрозуміти, яке місце я тепер займаю в їхньому житті.

— Так, — її голос залишався таким же рішучим, як і дзвінок. — Це важливо. І ми повинні поговорити особисто.

Кілька секунд я мовчала, не знаючи, як реагувати. Мої інстинкти підказували, що варто було б просто відмовити, завершити цю розмову і захистити себе. Але цікавість і якась дивна покірність ситуації, бажання завершити це болюче питання раз і назавжди, примусили мене промовити:

— Добре. Коли і де?

Катя, ні секунди не вагаючись, запропонувала парк неподалік мого дому. Я знала це місце: тихе, спокійне, з лавочками вздовж стежок, якими я колись гуляла з Ігорем і Валею. Це було наше місце, і думка зустрітися там з нею здавалася майже абсурдною, але я погодилася. Зустрітися там — це був ніби останній виклик, наче вона намагалася взяти верх навіть у виборі місця.

Ми домовилися на вечір, і я повісила трубку. Після цього залишилася стояти в кухні, дивлячись на стільниковий, який вже мовчав, але я все ще відчувала його важкість у руках. Що вона хоче сказати? Чому це не може почекати? Тисячі думок закрутилися в голові, від кожної з них мені ставало все тривожніше. Чи не передумав Ігор? Чи не хоче він повернутися? Але навіщо тоді дзвонить Катя?

Я намагалася викинути ці запитання з голови, повернутися до своїх справ, але тривога не відпускала. Вона обплітала мене, заповнювала кожну клітинку тіла, і я відчувала, як з кожною хвилиною стає важче дихати.

Я знала, що ця зустріч залишить свій слід. Відчувала, що це буде боляче, але чомусь не могла відмовитися.

Можливо, я була мазохісткою. Можливо, просто хотіла побачити її очі й відчути, як глибоко це мене ранить. Чомусь мені здавалося, що ця зустріч — те, що поставить остаточну крапку.

Парк був безлюдний, оточений голими деревами, які вже втратили свої останні листки. Здавалося, що навіть сама природа застигла в очікуванні чогось неминучого. Я побачила Катю ще здалеку. Вона стояла біля фонтану, одягнена в дорогий пальто, з якимись надто яскравими, нахабними шарфами. І я одразу помітила її живіт, який вже був добре помітний. Цей округлий живіт видавав усе без слів. Він кричав на весь парк про її перемогу і мою поразку. Моя перша реакція була автоматичною — відвести погляд, зробити вигляд, що я цього не помічаю. Але це було неможливо. Тепер цей живіт був не просто фізичною ознакою її вагітності — це був символ її влади наді мною, її кінцевого тріумфу.

Я підійшла до неї, намагаючись не видати жодних емоцій. Зовні я здавалася спокійною, але всередині мене все клекотіло.

Катя глянула на мене і одразу перейшла в наступ.

— Інно, я хочу, щоб ти нарешті зрозуміла, що Ігор тепер зі мною. І що ми чекаємо дитину. — Вона торкнулася свого живота, ніби підкреслюючи, що тепер її життя має більше ваги, ніж моє. — І я не хочу, щоб ти… заважала нам.

Її слова були різкі, майже грубі, але я не повела й бровою. Тепер ми з наю вже на «ти»…

— Заважала? — я ледь усміхнулася, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Катю, в тебе щось дуже хибне уявлення про ситуацію. Я не заважаю. Мені це не потрібно.

Вона примружила очі, неначе знову обдумувала свої слова.

— Не прикидайся, Інно. Я знаю, що ти намагаєшся з ним зв'язатися. Ігор турбується, що ти не можеш відпустити минуле. Але ти повинна зрозуміти, що в тебе більше немає шансів. Його життя — тепер зі мною і нашою дитиною.

Ігор турбується? Після всього, що він зробив, він турбується? Абсурдність цієї ситуації почала душити мене, але я лише глибоко вдихнула і змусила себе залишитися незворушною.

— Катю, — я сказала рівним, тихим голосом, — заспокойся. Я не маю наміру втручатися в твоє життя. Ба більше, — я зробила невелику паузу, щоб мої слова звучали переконливо, — я виходжу заміж.

На мить вона витріщилася на мене, не вірячи своїм вухам. Її обличчя наче трохи зблідло, а потім змінилося на вираз образи і злості.

— Ти… ти брешеш! Це якась твоя гра, щоб змусити його ревнувати! Невже ти думаєш, що можеш просто отак мене обманути?

Я лише знизала плечима.

— Чому б тобі не запитати у нього? Або в моєго нареченого. Ми вже плануємо весілля, і воно відбудеться дуже скоро. Мені немає потреби втручатися в твоє життя, Катю. Мені воно не цікаве.

Катя дивилася на мене з виразом щирої люті. В її очах загорілися сльози, але це були не сльози болю, а сльози злості.

— Ти… ти все зруйнувала! — вона майже кричала, не зважаючи на те, що ми були в публічному місці. — Як ти взагалі можеш так чинити? Чому не можеш просто піти і залишити нас у спокої?