Розділ 8

Катя поїхала. Здавалося б, я мала б відчути полегшення - її постійна присутність у нашому домі, як тінь, раз і назавжди зникла. Більше не потрібно бачити її усміхнене обличчя за вечерею, більше не потрібно помічати, як вона випадково торкається Ігоря. Її більше немає тут. Тепер вона у своєму гуртожитку, вирішує свої "особисті справи", як вона сказала. І я могла б нарешті зітхнути, але щось усередині мене не дає зробити цього. Це дивне, але нав'язливе відчуття, ніби я втратила щось важливе. Адже я так хотіла, щоб вона пішла. Я сподівалася, що з її від'їздом усе повернеться на круги своя. Що Ігор знову стане тим самим чоловіком, якого я любила. Тим, кого я обирала знову і знову, незважаючи ні на що. Я так хотіла вірити, що Катя була причиною наших проблем, причиною його холодності. Але ось вона пішла, а я, як і раніше, відчуваю, як між нами з Ігорем стоїть невидима стіна. Я стою в її порожній кімнаті. Залишилися лише порожні стіни, кілька книжок на полиці та запах її парфумів, який все ще витає в повітрі, як привид. Я мала б відчути полегшення, але чомусь мені сумно. Пахне розлукою. Пахне тим, що не повернеться.

Я виходжу з кімнати і прикриваю за собою двері. Немов із цими дверима я закриваю цілу главу свого життя. Але не ту, яку хотіла б. Я спускаюся сходами і чую, як Ігор возиться на кухні. Його кроки такі знайомі, але водночас чужі. Коли він перестав бути частиною мого світу? Коли ми стали незнайомцями?

- Ігор, - вимовляю я його ім'я, немов сподіваючись, що воно поверне його до мене. Він піднімає очі, киває. Його обличчя спокійне, його очі порожні. Якийсь час я не можу вимовити ні слова. Просто дивлюся на нього. На чоловіка, який ще кілька місяців тому був усім для мене, а тепер здається настільки далеким, що я боюся, що ніколи більше не зможу його дістати.

- Катя поїхала, - нарешті, кажу я, намагаючись зав'язати хоч якусь розмову.

- Так, - коротко відповідає він, не піднімаючи очей від газети. Я відчуваю, як усередині мене піднімається біль. Ще одна спроба повернути його. Ще одна невдача.

Я ненавиджу цю тишу. Вона тисне на мене, немов свинцева плита, заповнює все навколо, змушує задихатися. Ігор завжди був балакучим. Ми могли годинами говорити про все - про роботу, про дітей, про життя. А тепер я насилу видавлюю з нього одне слово.

***

Того вечора я вирішила, що більше не можу так. Потрібно щось робити. Ми більше не можемо жити, як два сусіди, які випадково опинилися в одній квартирі. Я більше не можу терпіти цю дистанцію між нами. Я вирішила, що потрібно повернути нас до того, що було раніше. І я почала з найпростішого - романтичної вечері. 

Я приготувала його улюблену страву. Усе було як у ті дні, коли ми тільки починали наше життя разом. Червоне вино, свічки, легка музика на тлі. Я сподівалася, що це допоможе нам. Я думала, що якщо ми просто сядемо разом, як раніше, поговоримо, то щось зміниться. Я думала, що зможу пробити цю стіну, яку він спорудив між нами. І ось він сидить навпроти мене. Ми п'ємо вино, їмо вечерю. Я говорю про дітей, про те, як вони ростуть, які в них успіхи. Він киває, посміхається, але його очі все ще порожні. Його відповіді короткі, немов він присутній тут лише тілом, а душа його далеко. Мені здається, що я розмовляю з тінню, з фантомом тієї людини, яку я любила.

- Ти пам'ятаєш, як ми їздили в ту відпустку на море? - починаю я, сподіваючись розбудити в ньому спогади, які могли б повернути нас назад. - Ти тоді так сміявся, коли Ося впала у воду і підняла паніку, ніби її віднесло течією.

Ігор усміхається, але його усмішка не доходить до очей. Вона ніби завчена, порожня, як маска.

- Пам'ятаю, - каже він, але його голос звучить так, ніби він не тут. Наче він говорить це просто тому, що має щось сказати.

Я відчуваю, як усередині мене піднімається хвиля відчаю. Я не можу пробитися до нього. Наче між нами скло, товсте, як акваріумна стіна. Я бачу його, але не можу до нього достукатися. І тоді я роблю останній крок. Я простягаю руку через стіл і торкаюся його руки. Його шкіра холодна, як лід. Я відчуваю це холодне відчуження навіть у цьому простому дотику. Але я не відступаю. Моя рука ковзає по його зап'ястку, і я відчуваю, як його пальці тремтять.

- Ігоре, - шепочу я, намагаючись повернути його погляд до себе. - Ми ще можемо повернути це, ти знаєш?

Він дивиться на мене. Його очі стають м'якшими, але все одно залишаються далекими. Він стискає мою руку, але це стиснення занадто слабке. Воно не говорить мені, що він готовий боротися. Воно говорить мені, що він готовий здатися.

- Ти втомився? - запитую я, хоча знаю відповідь.

- Так, - шепоче він, відвертаючись. - Просто втомився.

Як же я ненавиджу ці слова. "Втомився". Він завжди втомився. Але чи втомився він від роботи? Чи від мене? Він більше не хоче боротися за нас. Але я не можу здатися. Я не можу дозволити всьому зруйнуватися. Ми пройшли занадто багато, щоб просто все кинути. Я встаю і підходжу до нього. Мої руки обвивають його шию, мої губи торкаються його щоки. Я намагаюся відчути тепло, яке колись було між нами. Але замість тепла я відчуваю холод. Я цілую його повільно, як колись раніше, але його губи залишаються нерухомими. Його руки лежать на столі, не торкаючись мене.

- Ігор... - шепочу я, продовжуючи шукати його погляд. Я хочу його повернути. Я так сильно хочу, щоб він знову був моїм.

Він повільно піднімається. Я відчуваю, як його рука ковзає по моїй спині. Його дотик такий слабкий, що я ледь його відчуваю. Але я все одно тримаюся за цей момент. Я хочу вірити, що це щось означає. Ми цілуємося, але це не той поцілунок, який у нас був раніше. Це як тінь поцілунку. Як фантом.

Ми переходимо в спальню. Я сподіваюся, що близькість зможе повернути нам те, що ми втратили. Його руки торкаються моєї шкіри, але в них немає вогню. Він робить усе, як зазвичай, але я відчуваю, що він не тут. Його тіло поруч, але його душа далеко. Наче це просто механіка, наче це просто обов'язок.