Розділ 6

Через два тижні

Я стою біля вікна, спираючись руками на підвіконня, відчуваючи, як холод скла проникає крізь тонкі пальці. Вітер за вікном проноситься, несучи із собою залишки осіннього листя, але я не відчуваю цього. Усередині мене панує така ж порожнеча, як і зовні. Усе нібито завмерло, застигло в мертвому очікуванні. Ігор знову затримується. Знову його немає. Де він?  

Робота, відрядження, важливі зустрічі - виправдань сотні. І всі вони правильні, логічні, ідеальні. Такі логічні, що я вже сама собі здаюся божевільною, сумніваючись у кожному його слові. Але щось усе одно шкребеться всередині мене, як звір, загнаний у кут. Як біль, якого я намагаюся не помічати, але він живе в мені, розриваючи серце зсередини. Годинник показує десяту. Діти вже сплять. Будинок затих. Тільки я одна, в цій тиші, як викинута на берег мушля, повна порожнечі. Проклята порожнеча.

Раніше Ігор завжди повертався вчасно. Він був тут - поруч зі мною, поруч із дітьми. Завжди встигав допомогти їм з уроками, завжди знаходив час погратися з Осею. Її дзвінкий сміх заповнював будинок, а я дивилася на них і думала, що це і є щастя. Що він ідеальний батько, ідеальний чоловік.  

Але тепер усе змінилося. Він став іншим.

Він усе ще той самий, що й раніше - зовні. Але це оболонка, порожня шкаралупа, за якою я більше не відчуваю його. Його погляд холодний, його дотики рідкісні, а обійми стали чужими. Навіть недавній спалах пристрасті... тепер він здавався мені якимось не таким. Я аналізувала його слова, дотики. І щось не так. Немов через стіну. Немов мене більше немає в його житті. І ця думка з кожним днем дедалі сильніше забирає в мене залишки сил. Я повертаюся до ліжка. Ліжко з його боку не зворушене. Я лежала тут одна, вслухалася в цокання годинника, і кожен його удар бив мене по серцю. Ми давно не спимо разом. Уже тижнів зо два, як він просто йде у вітальню. Без пояснень. Без слів. Каже, що надто втомився. Втомився. А я? Я, мати його дітей, хіба не втомилася?

Ми вже не розмовляємо по-справжньому. Наші розмови - це короткі фрази, кинуті на бігу, наче каміння в глибоку воду. "Як справи?" - "Нормально". "Коли повернешся?" - "Пізно". І все. Ніяких запитань. Ніяких відповідей. Тільки порожнеча. Тиша, яка тисне на груди.

Коли я востаннє чула його сміх? Здається, що вже не пам'ятаю. Коли востаннє відчувала тепло його дотику? Просто погладити по щоці, прибрати волосся за вухо, взяти за руку. Не пам'ятаю. Він іде вранці, і я навіть не намагаюся запитати, куди він прямує. Та й навіщо? Відповідь завжди буде та сама. Робота. Це стало як мантра. Робота. Але ж робота не може забрати людину так цілком. Робота не може забрати любов.

Або може?

У двері тихо стукає Валя. Я здригаюся, немов на місці злочину. Моя старша донька стоїть у дверях, на її обличчі замішання. Вона не спить.

- Мам, - пошепки, ніби боїться зруйнувати тишу. - Тато знову не повернувся?

Я киваю. У мене більше немає сил вигадувати виправдання. Валя заходить у кімнату і сідає на край ліжка. Вона дивиться на мене, і в її очах я бачу відображення власного відчаю.

- Я його бачила вдень. Він забрав решту речей Каті й повіз до неї. Мам... Вона вже ось-ось поїде. Чуєш? Кілька днів. Там треба прибрати, помити, тарганів потруїти. Тому в неї не вийшло раніше. 

- Я розумію... а... вона вдома? 

- Хто? Катя?

- Так. Вона тут, у твоїй кімнаті? 

- Ні. Вона ж у гуртожитку прибирає. Там залишиться. Завтра приїде. 

Катя. Я занадто довго закривала очі на її присутність. Але тепер, як би я не намагалася ігнорувати це, мені вже не уникнути правди. Катя - у кожній розмові з Ігорем. Катя - у кожному його погляді, який він кидає через стіл на вечері. Вона посміхається йому, жартує, торкається його за руку, і все це на очах у мене і дітей. І щоразу, коли це відбувається, моє серце розривається. Але він продовжує. Продовжує дозволяти їй це. Продовжує посміхатися у відповідь. А я стою поруч і почуваюся непотрібною, чужою, такою, що не має права на це.

- Я думаю, він більше не любить мене, - виривається в мене, перш ніж я встигаю зупинитися. Валя замовкає, її очі розширюються.

- Мамо, не кажи так. Він... він просто заплутався, напевно. Тато... він любить тебе.

Але її слова звучать так само порожньо, як мої власні. Ми обидві це знаємо. Ми обидві тонемо в цій брехні, у цьому хаосі, який охопив нашу сім'ю. Валя встає і тихо йде з кімнати, а я залишаюся одна.

***

Ігор повертається тільки опівночі. Я не чую, як він входить у будинок. Не чую, як роздягається і йде на кухню. Я більше не чую його кроків. Але я відчуваю його холодну присутність у будинку. Він, як тінь, яка більше не стосується мого світу. Я знаю, що він удома, але він уже не мій. Це усвідомлення розриває мене на шматки. Наче раптом щось важливе вислизнуло з рук. І ти ловиш, ти чіпляєшся за шлейф спогадів, за примарне щастя, а виявляється хапаєш мерзле повітря. 

- Ти вдома, - сухо вимовляю я, увійшовши в кухню.

Він сидить за столом, п'є воду. Звичайна сцена. Начебто так просто, так звично. Але всередині мене все клекоче. Я не витримую. Я не можу більше мовчати.

- Де ти був?

Він не піднімає на мене очей, продовжує дивитися у свою чашку, ніби там є відповіді на всі запитання. Я відчуваю, як роздратування накочує хвилею.

- Ігоре! Де ти був?

- Працював, - коротко відповідає він, нарешті кинувши на мене швидкий погляд. - тобі не набридло питати одне й те саме? Чи ти хочеш почути якусь іншу відповідь? 

- Всю ніч? Щодня? - мій голос тремтить. Я більше не можу стримуватися. - Ти йдеш вранці і повертаєшся пізно вночі! Ми навіть не бачимося! Ти взагалі пам'ятаєш, що в тебе є сім'я?

Він мовчить. Я бачу, як у його очах миготить роздратування. Це виводить мене з себе ще більше.

- Чому ти не хочеш говорити зі мною? Що відбувається з нами?

- Нічого не відбувається, - холодно відповідає він. - Це ти сама собі щось накручуєш. Відбувається робота, блядь, проєкти. Ти ж начебто закордон хотіла в оксамитовий сезон?