Розділ 22

Усвідомлення і підтримка.

Даша глибоко вдихнула й подивилася на Кирила, який досі стояв перед нею, приголомшений почутим. Його погляд був зламаний - у ньому читалися біль, шок і запізніле каяття. Але вона знала, що зараз не час для пояснень. Усередині неї вирувала буря, і їй потрібно було зберегти рівновагу - заради себе, заради доньки.

— Кириле, — сказала вона м’яко, але твердо. — Я розумію, що в тебе багато запитань. І, можливо, ти хочеш знати більше..  Але не сьогодні. Нам обом потрібно подумати. І мені потрібно поговорити з Мироном.

Він кивнув. Повільно. Мовчки.

У його серці на мить спалахнула надія -  і так само швидко згасла. Він зрозумів, що минуле не повернути, як би сильно він цього не хотів.

Коли Даша повернулася додому, її зустрів Мирон. Він одразу відчув, що сталося щось важливе. Вислухав її мовчки, не перебиваючи, а потім спокійно сказав:

— Я піду з тобою. Ти не повинна проходити через це сама.

Вона вдячно усміхнулася. Напруга трохи відпустила. Поруч із ним вона відчувала опору -  надійне чоловіче плече, яке не зламається.

Наступного дня Кирило побачив, що Даша прийшла не одна. Мирон стояв поруч -  стриманий, упевнений, спокійний. Не ворог. Захист.

І в цю мить Кирило остаточно усвідомив, що він втратив свою Дашу назавжди. І знову боляче.

— Дякую, - сказав він, дивлячись їй прямо в очі. - Дякую за те, що сказали мені правду. Про Іринку. Про мою доньку. Я нічого не вимагаю. Я не хочу руйнувати твоє життя. Але я хочу бути частиною життя своєї дитини. Допомагати. Любити. Бути поруч настільки, наскільки ти дозволиш.

Мирон мовчав. Він дав їм простір.

— Ми домовимось про зустрічі, -  нарешті сказала Даша. -  Я не буду перешкоджати. Іринка має право знати свого батька.

Кирило кивнув.

І вперше за багато років відчув не біль - полегшення.

Того вечора Даша обійняла Мирона, притиснувшись до нього. 
 

— Дякую, що ти був поруч, -  прошепотіла вона.

Він обійняв її міцніше. Без слів. Він був її вибором. Її теперішнім. Її домом.