Розділ 21

Зустріч із минулим.

Минуло три роки з того дня, коли Даша покинула своє місто, залишивши за собою руїни колишнього життя. Вона поїхала раптово -  тікаючи від болю, зради й спогадів, що задушливо стискали серце. Київ, місто, яке колись було її домом, став місцем, де вона втратила все: довіру, любов і віру в людей. Той день, коли вона застала «свого» Кирила з Вірою - подругою, якій довіряла беззастережно, - назавжди залишився глибоким шрамом у її душі. 

Вона не змогла пробачити ні його, ні її. У мить, коли побачила їх разом, усе її минуле розсипалося на уламки. Даша не влаштовувала сцен, не кричала й не благала. Вона не хотіла дарувати ані Кирилу, ані Вірі задоволення бачити її біль. Вона просто зібрала речі й поїхала, вирішивши більше ніколи не повертатися. Їй допомогли брат Олег і подруга Ліза - вони зробили все, щоб Даша змогла почати нове життя далеко від зрадників. 

Через три роки Даша повернулася до міста вже іншою жінкою. Вона більше не була тією наївною дівчиною, яка вірила у вічне кохання. Тепер вона була матір’ю та успішною підприємицею, власницею невеликого бізнесу з перекладів з іспанської, італійської та англійської мов. Її маленька донечка Іринка, народжена від Кирила, стала центром її всесвіту. Кирило нічого не знав про існування дитини, і Даша свідомо зберігала цю таємницю, не бажаючи давати йому шанс знову увійти в їхнє життя.

Причина повернення була сумною — смерть бабусі, найдорожчої для неї людини, яка завжди підтримувала її у найважчі часи. Даша розуміла, що не може не приїхати на похорон, попри всі страхи й сумніви. Вона знала: повернення до міста, яке стало свідком її болю, буде важким, але почуття обов’язку переважило.

Після похорону Даша намагалася уникати старих знайомих, але доля вирішила інакше.

Одного дня, прогулюючись з Іринкою торговельним центром і купуючи доньці ляльку, вона випадково зіткнулася з Кирилом.
 

Він був таким самим, яким вона його пам’ятала: високим, з темним волоссям і карими очима, наділеними тією самою харизмою, що колись підкорила її серце. Кирило саме обирав подарунок для свого шестирічного племінника, коли раптом побачив її.

Їхні погляди зустрілися - і час ніби зупинився.

За кілька секунд перед Дашею промайнули всі ті роки, які вона так старанно намагалася забути. Серце завмерло, але вона швидко взяла себе в руки. Вона не могла дозволити собі слабкість. Тепер вона була іншою - сильною, незалежною і, найголовніше, матір’ю.

Кирило дивився на неї так, ніби побачив примару. В його очах не було ані впевненості, ані самовдоволення - лише шок, розгубленість і біль, який він не встиг приховати. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Даша не дала йому часу на роздуми. Вона міцніше стиснула долоньку Іринки, зробила крок назад і, не сказавши жодного слова, розвернулася та пішла геть.

Кирило залишився стояти посеред торговельного залу, відчуваючи, як старі почуття й питання без відповідей знову оживають у ньому з нищівною силою. Він дивився їй услід і розумів: доля дала йому ще одну зустріч, але він уже не має права нічого вимагати.

Даша швидко вийшла з торговельного центру, намагаючись не озиратися. Пакети в руках ледь дзеленчали, але вона не помічала цього, як і шуму навколо. Усередині все переверталося. Варто було лише побачити знайомий силует -  і біль, розчарування, спогади накотилися з новою силою. Вона ще міцніше стиснула руку доньки, ніби цей дотик міг утримати її в реальності.

Іринка весело щебетала про іграшки, але Даша майже не чула її. Думки крутилися довкола зустрічі з минулим, яке вона так довго намагалася залишити позаду.

— Даша! -  пролунав знайомий голос.

Вона завмерла.

Кирило наздогнав її за кілька кроків від виходу. Серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Він боявся цього моменту всі ці роки - і водночас шукав його у кожній випадковій зустрічі, у кожному жіночому обличчі.
 

— Будь ласка… зачекай, - сказав він, важко дихаючи.

Він торкнувся її плеча й одразу ж відсмикнув руку, ніби злякався. Коли Даша обернулася, він побачив у її погляді не любов і не ненависть - лише стриману відстань. І це боліло сильніше за будь-які докори.
А потім його погляд зупинився на дитині.

Світ навколо зник.

Темне волосся. Карі очі. Риси обличчя, які він знав до болю.

— Даша… - голос його тремтів. - Хто вона?

Він уже знав відповідь, але боявся її почути.

— Вона твоя донька, Кириле, її звати Ірина…- сказала Даша тихо й рівно.

У цю мить усе в ньому зламалося. Всі роки каяття, самопокарання, спроб переконати себе, що він уже заплатив за свою помилку, розсипалися на порох.

Моя дитина… моя донечка…

Він повільно опустився навпочіпки, ніби боявся впасти.
 

— Іринка… -  прошепотів він. - Її звати Іринка?

Ім’я вдарило в серце ніжністю, від якої перехопило подих.

Він обережно торкнувся маленької ручки - і сльози самі покотилися по щоках. Він не стримував їх. Уперше за багато років не стримував.

Іринка дивилася на нього з дитячою цікавістю, не розуміючи, чому цей чоловік тремтить.

— Вона має право знати правду, - сказала Даша. - Вона має право знати свого батька. Ми з Мироном говорили про це.

— Мирон… - хрипло перепитав Кирило. -  Це він тепер поруч з вами?

У цьому питанні не було ревнощів - лише біль і прийняття.

— Пробач… - прошепотів він. - І… дякую тобі.

Вони стояли серед міської метушні  - жінка, чоловік і дитина. Минуле й теперішнє зустрілися в одній точці. І саме з цієї миті почалася нова, складна, болісна, але справжня сторінка їхнього життя - сторінка, де попереду були рішення, відповідальність і надія.