Розділ 11

Захисники й ніжні спогади.

Вже кілька днів Даша сиділа на ліжку у своїй квартирі, обійнявши коліна, й намагалася зібратися з думками. Почуття зради, мов небажаний гість, заполонило її життя й з кожним днем ставало дедалі важчим. Вона вже знала, що в її животику росте нове життя, та радість материнства губилася на тлі глибокого болю. У такі моменти Даша почувалася самотньою, мов покинутий острів серед бурхливого океану. Бабуся на кухні готувала сніданок і дуже хвилювалася за душевний стан онуки.

Кирила Даша не могла зрозуміти. Він шукав зустрічей, але її серце, обпалене його зрадою, не залишало місця для нових емоцій. Навіщо йому було це спілкування? Щоб полегшити власне сумління?  Чи, можливо, знову занурити її в вир страху й сумнівів? Вона не знала й не хотіла знати. Їхніх стосунків більше не існувало  - вони померли. А чи були вони взагалі? Як можна було так вчинити з людиною, яку кохаєш? І чи кохав він її насправді? 

Та в цій темряві з’являлися й промені світла. Олег завжди був порув -  мов надійний щит. Він разом із бабусею розумів, що Даші зараз потрібен не лише фізичний прихисток, а й емоційна підтримка. Олег і його подруга Катя, яка стала для Даші справжньою сестрою, робили все можливе, аби захистити її від небажаних зустрічей і болісних спогадів. Вони проводили вечори за чашкою чаю, обговорюючи майбутнє, про яке Даша поки що не могла думати без сліз.

Ліза теж не залишала її в біді й була поруч. Вона завжди знаходила слова підтримки, уміла розсмішити навіть у найтемніші моменти. Разом вони згадували кумедні історії з минулого, що допомагало бодай трохи відволіктися від сумних думок.

Та серед цього моря турботи й любові виринув один спогад із минулого -  про Мирона. Олег домовився з ним, і в цю мить Даша відчула легкий приплив надії. Мирон, який нині жив у Польщі, був їй знайомий. Їхнє дитинство, яке колись здавалося яскравим і безтурботним, тепер було мов рятівне коло, за яке вона могла вхопитися.

Бабуся нагадала історію знайомства Даші з Мироном - тоді ще живі її батьки пішли в гості разом із маленькою Дашею до батьків Мирона. І вона згадала той день, коли їй було лише п’ять років. Мирон, дев’ятирічний хлопчик із безтурботною усмішкою, підійшов до неї з букетом польових квітів і з серйозним виглядом запропонував стати його дружиною, бо вона «гарна» дівчинка. 

— Так, - відповіла вона, сміючись і плескаючи в долоні, як тільки могла у своєму дитячому сприйнятті.

Тоді все було просто. Даша ще не знала, що таке кохання й зрада. Тепер ці спогади стали для неї мов оаза серед пустелі. 
У глибині душі Даша сподівалася, що Мирон зможе їй допомогти. Коли вона думала про те, як він міг би підтримати її, серце наповнювалося теплом. Це був шанс виїхати з міста, яке принесло стільки болю … Те тепле світло, яке колись було в її житті, тепер могло знову засяяти.

Натхненна підтримкою близьких і спогадами про безтурботне дитинство, Даша ухвалила рішення: вона не збиралася ховатися в темряві зради.  Вона була готова боротися за себе і за свого малюка.