Розділ 2

Зустріти  дитяче кохання.

Даша стояла на порозі вечірки, відчуваючи легке хвилювання, змішане з очікуванням. Їй було двадцять, і на подібних заходах вона вже почувалася досить упевнено, але сьогоднішня зустріч обіцяла бути особливою. Серед гостей був Кирило - людина, яку вона не бачила багато років, але чиї дитячі усмішки й добрі слова залишилися в її пам’яті.
 

Коли двері відчинилися і Даша увійшла до кімнати, вона одразу помітила його. Кирило стояв біля вікна, розмовляючи з кимось із друзів. Світло м’яко падало на його обличчя, підкреслюючи риси, які тепер здавалися їй ще привабливішими. Коли він обернувся і їхні погляди зустрілися, Даша відчула, як її серце пропустило удар.

Кирило подивився на неї, і в його очах спалахнуло щось нове -  те, чого раніше не було. Він підійшов до неї з усмішкою, і на мить вони знову опинилися в тому часі, коли були дітьми,  але тепер усе було інакше.

— Даша, - сказав він, злегка нахилившись, щоб краще її роздивитися. - Як же ти змінилася…

Вона усміхнулася у відповідь, відчуваючи, як до щік приливає жар.

— А ти, здається, зовсім не змінився, - відповіла вона, намагаючись приховати збентеження за жартом. 

— Хіба що на краще, -  з легкою іронією промовив він, явно насолоджуючись моментом. - Я радий тебе бачити.

Розмова текла легко, ніби ці роки розлуки не мали жодного значення. Даша дивувалася, як багато в них спільного і як просто вони знову знайшли спільну мову. Здавалося, що всі спогади й дитячі почуття повертаються з новою силою, але тепер вони стали чимось більшим.
 

Та коли вони були захоплені розмовою, Даша помітила, що за ними спостерігають. Віра, її подруга, стояла осторонь, пильно дивлячись на них. Її обличчя було напруженим, очі - холодними. Даша вважала Віру близькою людиною, тією, кому можна довірити свої таємниці й думки. Але зараз у її погляді було щось таке, чого Даша не могла одразу зрозуміти. Можливо, це було розчарування або навіть щось більше, чого вона раніше не помічала.

Віра підійшла до них із холодною усмішкою на обличчі.

— Даша, Кирило, бачу, ви знайшли одне одного, - промовила вона, старанно зберігаючи нейтральний тон. -  Кириле, як тобі вечірка?

Він подивився на неї з ввічливим інтересом, але не більше. 

— Привіт, Віро, вечірка чудова, - сказав він, хоча було видно, що його увага все ще належить Даші. - Радий тебе бачити.

Ця реакція не залишилася непоміченою для Віри,  і вона стиснула губи в тонку лінію. Даша відчула, як атмосфера змінилася, і їй стало не по собі.  Вона не могла зрозуміти,  що відбувається, але щось у погляді Віри, у її напруженій усмішці змусило серце Даші стиснутися.

Протягом вечора Даша дедалі частіше помічала, як Віра з невдоволенням дивиться на неї та Кирила. Здавалося, її подруга не могла змиритися з тим, що хтось інший здатен привернути увагу людини, яка, як Даша тепер почала розуміти, була важливою для Віри.

Коли вечір добіг кінця, Кирило затримав Дашу біля виходу, взявши її за руку. Цей жест був простим, але в ньому було щось таке, від чого її серце завмерло. 

— Я хотів би побачитися з тобою знову, -  тихо сказав він, дивлячись їй просто в очі. - Можливо, завтра?

Вона кивнула, не в змозі вимовити ані слова. Все, що вона могла зробити, - це усміхнутися у відповідь.
 

Кирило

Кирило приїхав на вечірку в чудовому настрої. Його невеликий бізнес, пов’язаний із продажем автомобілів, нарешті почав приносити відчутний прибуток. Після кількох місяців напруженої роботи він відчув смак успіху й свободи та вирішив, що заслуговує трохи розслабитися. Будинок друзів, де проходила вечірка, був затишним і наповненим світлом, музика грала не надто гучно, створюючи атмосферу тепла й дружнього веселощів. 

Він увійшов до кімнати, де вже зібралася компанія, потиснув руки кільком знайомим і окинув поглядом присутніх. Його покликали Олег і Діма, Іван - останнім часом вони мало спілкувалися з друзями, у кожного було своє життя… З Олегом вони переважно говорили телефоном. Кирило почувався розслаблено й комфортно. Раптом його погляд зупинився на дівчині, яка стояла трохи осторонь від основної компанії. Вона одразу привернула його увагу, ніби весь світ навколо зник, залишивши лише її.
 

Блакитноока блондинка з легкою усмішкою на обличчі щось говорила своєму співрозмовникові, але Кирило вже нічого не чув навколо. Усі його думки миттєво зосередилися на ній.

Вона була втіленням легкості й витонченості. Її очі сяяли, немов два коштовні камені, в них відбивалося світло, яке ніби проникало просто в душу Кирила, пробуджуючи в ньому почуття, яких він давно не відчував. Її світле волосся м’якими хвилями спадало на плечі, створюючи навколо неї ореол світла й тепла. Він був вражений її природною красою, яка здавалася йому майже неземною. 

Кирило відчув, як щось усередині нього різко змінилося, ніби серце зробило несподіване сальто.  У грудях оселилося дивне, але приємне хвилювання, яке не відпускало. Він не міг відірвати від неї погляду, його свідомість була повністю поглинута її образом. Це було не просто захоплення чи фізичний потяг - це було щось глибше, майже містичне. Здавалося, що ця дівчина якимось чином проникла в саму сутність його існування, і тепер він не міг думати ні про що інше.

Він зробив крок у її бік, намагаючись зібратися з думками, але в голові панував хаос. Раптом усі його попередні перемоги й успіхи зблякли перед відчуттям, що ця зустріч була призначена долею. Він ще не знав, хто вона, але був упевнений: має статися щось важливе.

Коли він нарешті підійшов ближче, вона повернула голову в його бік і зустрілася з ним поглядом. Їхні очі зустрілися, і в цю мить час ніби зупинився. У цю коротку мить Кирило відчув, що знав її все своє життя. Слова застрягли в горлі, але він зрозумів, що говорити й не потрібно. Усе вже було сказано тим невидимим зв’язком, який миттєво виник між ними.