Розділ 27

- Ай, як не вчасно! – вигукує Зоря. - Мам, бачиш, що ти накоїла!

- Що ж на твою думку? – я настільки ошелешена відкриттями, що навіть не реагую на крики з розбитого вікна.

У мене в самої душа вся в уламках ілюзій про «чудову» дочку.

- Зараз Максим, - морщить ніс, - Все зіпсує. Він поліз з'ясовувати стосунки, а в мене виступ! Ще не вистачало, щоби приймальна комісія це почула! Мамо, навіщо ти його притягла? Спеціально? Вирішила все розвалити?

- Його запросила я, - незворушно заявляє свекруха.

- Ой, бабусю, - махає на неї рукою. - Без тебе розібралися б. Ти тільки все ускладнюєш!

- Максиме, заспокойся, прошу тебе! – долинає істеричний голос Олени.

- Ну все, зараз вони своїм скандалом мене зганьблять! – Зоря прямує у бік театру. – Чого ви стоїте! Треба все залагодити! Бабуся, будь ласка, замни все! Я вже не знаю, як і виступати! Все через вас, - йде і голосить на ходу. - Ще й тато тепер вляпався! Звільнять його! І як я буду? Дорослі ж люди, - обертається на нас, у погляді стільки зневаги, - А поводитесь як ідіотки.

- А за тітку Олену не переживаєш? - навіщо я це питаю?

Просто в голові не вкладається, вона зрадила всіх… Навіть ту, кого наслідувала і брала приклад.

- Викрутиться, - хмикає. - Вона вагітна, їй знижка. А ось ти не подумала, як цей скандал на мені позначиться! - відчиняє двері чорного входу.

- Зоря, а ти про когось крім себе взагалі думаєш?

Це моя дитина?! Не вірю! У неї навіть обличчя змінилося. І очі зовсім інші, чужі, злі.

Згадуються наші відверті розмови вечорами, чаювання, вона завжди так цікавилася моїми справами, радилася зі мною та ділилася переживаннями. Ніколи таких висловлювань від неї не чула.

- Я втомилася! – різко обертається, рота викривляє. - Бути ідеальною дочкою! Вислуховувати ваші нісенітниці! Ви мені всі вже ось де, - проводить пальцем по горлі. - Як мені, ти подумала? Все щоб вас не розчарувати? Зберігати секрети, боятися не сказати зайвого.

- Ти покривала батька та тітку, а тепер я в цьому винна?

- Так, ти! Наша правильна домашня курка. Тебе ж не можна розчаровувати! - випльовує мені ці слова в обличчя. - А насправді життя тітки ти занапастила. Думаєш, тато з тобою щасливий? Анітрохи! Жалів! Кому ти потрібна! Непристосована до життя стара шкапа!

Лариса Едуардівна різко хапає її за волосся, відтягує назад.

- Ще одне слово чи писк, який мені не сподобається, і танцюватимеш у колонії для неповнолітніх, - намотує її волосся собі на кулак.

- Бабуся, пусти! Боляче! Я нічого протизаконного не зробила! - намагається звільнитися зі сталевої хватки свекрухи.

- Було б погане дівчисько, а статтю підберемо, - Лариса Едуардівна смикає її на себе, а потім різко штовхає вперед та відпускає, тож Зоря не втримується на ногах та врізається в стіну.

- Ай! Що ти зробила?! - повертається до нас і тримається рукою за ніс, крізь пальці сочиться кров.

Раніше я панікувала б, надавала їй першу допомогу і шукала лікаря. А зараз… не можу змусити себе поворухнутися.

- Зорю, я ще навіть не починала, - свекруха обдаровує внучку наймилішою усмішкою.

- Зоряно, ти куди зникла! Я тебе шукаю! - до нас підходить ще одна викладачка дочки, вона часто заміняє Олену. – Здрастуйте, Валеріє Аркадіївно! Дівчинко, що з тобою?! – підбігає до «постраждалої».

- Доброго дня, Мілано Сергіївно! - вітаюся.

Але я ніби не тут, розсипалася, а зібрати себе не виходить. У голові стільки брудної інформації, і поки що не можу її усвідомити. Я все ж таки впала в яму з помиями, і тепер намагаюся не задихнутися.

- Час від часу не легше! Там дурдом! Ще ти, Зоряно! - окидає мене засуджуючим поглядом.

Дочка зазнала травми, а я допомогу не надала.

- У мене кров, Мілано Сергіївно! Мені так боляче! - Зоря вішається на шию викладачки і заливається цілком правдоподібними сльозами. – Як мені виступати… ааа… вибачте мені, я так вас підвела, мені так соромно…

- Тихіше, тихіше, дівчинко, зараз до лікаря підемо. Все буде добре! – і знову спопеляючий погляд на мене.

- Зорю, більше сліз, мало дуже, - кидає Лариса Едуардівна, проходячи повз. – Валерія, не відставати!

– Що за грубіянка! – обурюється викладачка.

- Це моя бабуся, вона дуже хороша, - дочка посміхається крізь сльози. – І мама в мене найкраща, – тягне до мене руку.

Нудота підкочує до горла. Вона це робить настільки правдоподібно, моторошно усвідомлювати – це лише чергове лицемірство.

Іду слідом за свекрухою. Я знаю, куди ми прямуємо, і ця ідея мені не подобається. Але й залишатися поряд із дочкою не можу.

- Дивна в тебе мама, - чую співчуття виховательки. - Бідолашна моя дівчинка! Я з тобою, Зоряночко! До виступу ще є час, не хвилюйся. Благаю, не переймайся.

І ми все так… велися на її посмішку і ласку… Старалися, щоб у неї було все найкраще…

- Я хочу піти! Не можу! - кажу свекрусі.

- Валеріє, я хіба дозволяла тобі розкисати? - навіть не обертається.

Ми піднімаємося на другий поверх, потрібні двері знайти нескладно. Звідти долинають крики, за дверима стоять кілька жінок, стукають та просять відчинити.

– Навіщо ми туди йдемо? - Зітхаю.

Чому сестра спала з моїм чоловіком, якщо в неї був коханець Максим? Адже не від великого кохання? Тоді навіщо лізла до нашої сім’ї?

- Я прийшла подивитися виставу, не позбавляй мене задоволення, - заявляє Лариса Едуардівна і голосно стукає у двері. – Максим, відкрий, - командує.

- Мама? Лерочко? - з-за повороту показується Рома, в руці стискає телефон. - Що тут відбувається?

Двері відчиняються і на порозі з'являється скуйовджений Максим.

- Романе, я тебе зачекався, - розкидає руки в сторони.

- Максе, що за повідомлення? Що за терміновість? - чоловік хмуриться.

- Проходь, - зловтішно посміхається. – І ви… – киває нам зі свекрухою.

У кімнаті біля стіни стоїть Олена та тремтить. Це колись був чийсь кабінет, зараз він виглядає як руїни. Комп'ютер розбитий, стіл перевернуто, папери розсипано по підлозі. Стілець валяється біля вікна, найімовірніше, ним і розбили вікно.