Розділ 21

Зараз із нею сперечатися марно. І я не в тому стані. Мені справді треба відпочити. І тут хоч би я впевнена, що захищена від Роми.

Єдине, що роблю – дзвоню Світлані. Вона піднімає трубку одразу. Голос схвильований. І мені стає соромно, я створила чергові проблеми.

- Лер, з тобою точно все добре! Я вже й у поліцію ходила! Тільки з мене посміялися та викинули як кошеня, яке нашкодило, - схлипує.

- Так, - відповідаю бадьоро. Хоч такої впевненості не маю.

- Я скоро заїду. Не пропаду. Просто зараз треба прийти до тями.

- У нього в будинку? – вигукує надто емоційно.

- Ні… у свекрухи…

- Хм ... еее, - губиться.

– Я приїду, поговоримо, – відключаю виклик.

У Світлани мені було набагато спокійніше. Хоча не можу заперечувати очевидного, Арішці багато чого треба, у мене зникло молоко. Лариса Едуардівна розгорнула бурхливу діяльність. Безперервно щось замовляє, роздає праворуч і ліворуч вказівки. На моїх очах обладнають дитячу, поки ми з донечкою розташувалися у спальні.

Мені б відпочити. А так і тягне зірватися та бігти. Не дають спокою її слова про Олену. Що штовхнуло сестру на зв'язок із Веніаміном? У їхнє кохання ніколи не повірю.

Батько Роми загинув шість років тому. Його збила машина. Він приїхав у гості і так тут і лишився… на цвинтарі.

- Чого кисла така? - на порозі з’являється свекруха.

- Про вашого чоловіка думаю та Олену, - говорю як є. - Минуле згадую, - дочка лежить поряд і солодко спить.

- Знайшла про що думати, - вигинає ідеально окреслену брову. - Він її оперував, вона йому віддячила. Взаємовигідний союз.

- А дитина?

- У брудні подробиці я не вникала. Мені вистачало, що Веня регулярно мені дошкуляв. Гра була його життям. Після чергового програшу біг до мене, принижувався та благав про чергову подачку. Залежна людина.

- Не знала ... - Протягую задумливо. – І ви допомагали йому? Жаліли? Це ж своєрідна хвороба.

- Жаліла?! - видає злісний смішок. - Я готова була поцілувати ту машину, яка припинила його жалюгідне існування, - стільки в її словах отрути. Нею повітря просочується.

- А що тоді?

- Шантажував він мене, - по обличчю пробігає тінь. Губи стискає.

- Чим?

- Справи минулі. Не бери в голову. Сімейні розбірки, - посміхається. Дуже натягнуто, явно бовтнула зайвого. - Добре відпочивай. У мене справ ще по горло, – розвертається спиною.

– Ви надовго тут?

– Скільки знадобиться, – відповідає не обертаючись.

- А ваш чоловік?

- Ой, Леро, розберуся. Спи вже, - зачиняє за собою двері.

І я справді засинаю. Нерви даються взнаки. Провалююсь у тривожний сон. Будить мене донечка. Вже друга година ночі. Лариси Едуардівни у будинку немає. Зате у вітальні сидять два охоронці.

Почуваюся як у в'язниці. Чи я просто себе накручую? Їхні погляди дратують. На запитання, де свекруха отримую відповідь – поїхала у справах. Писати, дзвонити їй нема бажання. Але які ж справи можуть бути вночі? Тому вирушаю до кімнати, і ми з донечкою спимо до ранку.

Щойно розплющую очі, телефон сповіщає про нове повідомлення від Зоряни:

«Мамочко, рідна моя! Вибач, що так повелася. Тобі була потрібна підтримка. А довго думала. Мені дуже соромно! У мене виступ, ти ж пам'ятаєш, наскільки він важливий. Без тебе в мене нічого не вийде! Люба матусю, я так на тебе чекаю! Приходь! Благаю!».